Законодавча база містобудівної діяльності

ПЕРЕЛІК ЗАКОНОДАВЧИХ ТА НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ МІСТОБУДІВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

  1. Конституція України;
  2. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні»;
  3. Закон України «Про місцеві державні адміністрації»;
  4. Земельний Кодекс України;
  5. Водний Кодекс України;
  6. Лісовий Кодекс України;
  7. Повітряний Кодекс України;
  8. Кодекс України про надра;
  9. Бюджетний Кодекс України;
  10. Кодекс України про адміністративні правопорушення;
  11. Закон України «Про основи містобудування»;
  12. Закон України «Про архітектурну діяльність»;
  13. Закон України “Про регулювання містобудівної діяльності ”;
  14. Закон України “Про Генеральну схему планування території України”;
  15. Закон України «Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду»;
  16. Закон України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності»;
  17. Закон України “Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України”;
  18. Закон України “Про стимулювання розвитку регіонів»;
  19. Закон України “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії”;
  20. Закон України “Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки”;
  21. Закон України “Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року”;
  22. Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища”;
  23. Закон України “Про охорону атмосферного повітря»;
  24. Закон України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”;
  25. Закон України “Про курорти”;
  26. Закон України “Про охорону культурної спадщини”;
  27. Закон України “Про охорону археологічної спадщини”;
  28. Закон України “Про туризм”;
  29. Закон України “Про природно-заповідний фонд”;
  30. Закон України “Про правовий режим територій, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи”;
  31. Закон України «Про правові засади цивільного захисту»;
  32. Закон України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру»;
  33. Закон України «Про пожежну безпеку»;
  34. Закон України «Про питну воду та питне водопостачання»;
  35. Закон України «Про теплопостачання»;
  36. Закон України «Про електроенергетику»;
  37. Закон України «Про автомобільні дороги»;
  38. Закон України «Про транспорт»;
  39. Закон України «Про залізничний транспорт»;
  40. Закон України «Про трубопровідний транспорт»;
  41. Закон України «Про використання земель оборони»;
  42. Закон України «Про благоустрій населених пунктів»;
  43. Закон України «Про державний земельний кадастр»;
  44. Закон України «Про землеустрій»;
  45. Закон України «Про оцінку земель»;
  46. Закон України «Про особисте селянське господарство»;
  47. Закон України «Про меліорацію земель»;
  48. Закон України «Про топографо-геодезичну і картографічну діяльність»;
  49. Закон України «Про будівельні норми»;
  50. Закон України «Про екологічну експертизу»;
  51. Закон України «Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності»;
  52. Постанова Верховної Ради України від 24.12.99 № 1359-XIV «Про затвердження Концепції сталого розвитку населених пунктів»;
  53. Постанова Кабінету Міністрів України від 29.08.02 р. N 1291 «Про забезпечення реалізації Закону України «Про Генеральну схему планування території України»;
  54. Постанова Кабінету Міністрів України від 15.12.97 № 1391 «Про затвердження Списку населених пунктів України, віднесених до курортних»;
  55. Постанова Кабінету Міністрів України від 26.06.2001 № 878 «Про затвердження Списку історичних населених місць України (міста і селища міського типу)»;
  56. Постанова Кабінету Міністрів України від 13.03.2002 № 318 «Про затвердження Порядку визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць»;
  57. Постанова Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 р. N 1760 «Про затвердження Порядку визначення категорій пам'яток для занесення об'єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам'яток України»;
  58. Постанова Кабінету Міністрів України від 23.07.91 № 106 «Про організацію виконання постанов Верховної Ради Української РСР про порядок введення в дію законів Української РСР «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» та «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок чорнобильської катастрофи»;
  59. Постанова Кабінету Міністрів України від 12.01.93 № 15 «Про порядок ведення державного земельного кадастру»;
  60. Постанова Кабінету Міністрів України від 25.08.2004 № 1107 «Про затвердження Порядку розроблення та затвердження нормативів питного водопостачання»;
  61. Постанова Кабінету Міністрів України від 13.05.96 № 502 «Про затвердження Порядку користування землями водного фонду»;
  62. Постанова Кабінету Міністрів України від 08.05.96 № 486 «Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них»;
  63. Постанова Кабінету Міністрів України від 18.12.98 № 2024 «Про правовий режим зон санітарної охорони водних об’єктів»;
  64. Постанова Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р. N 815 «Про затвердження Порядку здійснення державного моніторингу вод»;
  65. Постанова Кабінету Міністрів України від 08.04.96 № 413 «Про затвердження Порядку ведення державного водного кадастру»;
  66. Постанова Кабінету Міністрів України від 13 грудня 2001 р. N 1655 «Про затвердження Порядку ведення державного обліку в галузі хорони атмосферного повітря»;
  67. Постанова Кабінету Міністрів України від 16.11.02 № 1747 «Про затвердження Правил охорони магістральних трубопроводів»;
  68. Постанова Кабінету Міністрів України від 01.08.2006 № 1045 «Про затвердження Порядку видалення дерев, кущів, газонів і квітників у населених пунктах»;
  69. Постанова Кабінету Міністрів України від 17.11.97 № 1279 «Про розміри та Порядок визначення втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, які підлягають відшкодуванню»;
  70. Постанова Кабінету Міністрів України від 12.12.94 № 827 «Про затвердження переліків корисних копалин загальнодержавного та місцевого значення»;
  71. Постанова Кабінету Міністрів України від 31.01.95 № 75 «Про затвердження Порядку державного обліку родовищ, запасів і проявів корисних копалин»;
  72. Постанова Кабінету Міністрів України від 13 червня 1995 р. N 423 «Про затвердження Положення про порядок розпорядження геологічною інформацією»;
  73. Постанова Кабінету Міністрів України від 17 січня 1995 р. N 33 «Про затвердження Положення про порядок забудови площ залягання корисних копалин загальнодержавного значення»;
  74. Постанова Кабінету Міністрів України від 23.03.95 № 213 «Про затвердження методики грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів»;
  75. Постанова Кабінету Міністрів України від 30.05.97 № 515 «Про затвердження методики грошової оцінки земель несільськогосподарського призначення (крім земель населених пунктів)»;
  76. Постанова Кабінету Міністрів України від 16.06.99 № 1050 «Про експертну грошову оцінку земельних ділянок несільськогосподарського призначення»;
  77. Постанова Кабінету Міністрів України від 31.10.95 № 870 «Про Порядок передачі документації на державну екологічну експертизу»;
  78. Постанова Кабінету Міністрів України від 27.07.95 № 554 «Про перелік видів діяльності та об’єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку»;
  79. Постанова Кабінету Міністрів України від 16.05.2007 № 733 «Про затвердження Порядку поділу лісів на категорії та виділення особливо захисних лісових ділянок»;
  80. Постанова Кабінету Міністрів України від 25.05.2011 № 559 «Про містобудівний кадастр»;
  81. Постанова Кабінету Міністрів України від 25.05.2011 № 555 «Про затвердження Порядку проведення громадських слухань щодо врахування громадських інтересів під час розроблення проектів містобудівної документації на місцевому рівні»;
  82. Постанова Кабінету Міністрів України від 25.05.2011 № 548 «Про затвердження Порядку проведення експертизи містобудівної документації»;
  83. Постанова Кабінету Міністрів України від 06.04.95 № 244 «Про затвердження Порядку накладення штрафів за правопорушення у сфері містобудівної діяльності»;
  84. Постанова Кабінету Міністрів України від 05.12.2007 № 1396 «Про ліцензування господарської діяльності, пов'язаної із створенням об'єктів архітектури»;
  85. Постанова Кабінету Міністрів України від 25.05.2011 № 556 «Про Порядок обміну інформацією між містобудівним та державним земельним кадастром»;
  86. Наказ Мінрегіону від 16.11.2011 № 290, зареєстрований у Мін’юсті 20.12.2011 за № 1468/20206 «Про затвердження Порядку розроблення містобудівної документації»;
  87. Наказ Мінрегіону від 02.06.2011 № 64, зареєстрований у Мін’юсті 24.06.2011 за № 781/19519 «Про затвердження Порядку розроблення історико-архітектурного опорного плану населеного пункту»;
  88. Наказ Мінрегіону від 01.09.2011 № 170, зареєстрований у Мін’юсті 07.11.2011 за № 1268/20006 «Про затвердження Порядку проведення містобудівного моніторингу»;
  89. Наказ Мінрегіону від 07.07.2011 № 108, зареєстрований у Мін’юсті 22.07.2011 за № 903/19641 «Про затвердження Типового положення про архітектурно-містобудівні ради»;
  90. Наказ Мінрегіону від 07.07.2011 № 109, зареєстрований у Мін’юсті 22.07.2011 за № 912/19650 «Про затвердження Порядку надання містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки, їх склад та зміст»;
  91. Наказ Мінрегіону від 05.07.2011 № 103, зареєстрований у Мін’юсті 22.07.2011 за № 902/19640 «Про затвердження Порядку видачі будівельного паспорта забудови земельної ділянки»;
  92. Наказ Державного комітету України із земельних ресурсів від 23.07.2010 р. № 548, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 1 листопада 2010 р. за N 1011/18306 «Про затвердження Класифікації видів цільового призначення земель».

Правове поле містобудівної діяльності складається з Конституції України, кодексів, законів, постанов Верховної Ради та Кабінету Міністрів, а також зареєстрованих в Міністерстві юстиції наказів центральних органів виконавчої влади. Ці законодавчі та нормативно-правові акти можна умовно поділити на три групи. Перша група регулює процедурні питання, пов’язані з реалізацією повноважень органів виконавчой влади, органів місцевого самоврядування, інших суб’єктів містобудівної діяльності в цій сфері. Друга група містить основні галузеві вимоги щодо змісту, порядку розроблення, затвердження та використання містобудівної документації. Третя група регламентує суміжні види діяльності, проте теж містить вимоги, що стосуються містобудування, або передбачає створення інформації, яка є вихідною при розробленні містобудівної документації.

Основними законодавчими актами, які складають першу групу, є закони України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про місцеві державні адміністрації», «Про основи містобудування», «Про регулювання містобудівної діяльності», «Про архітектурну діяльність», «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності», Кодекс України про адміністративні правопорушення. На жаль, окремі положення цих законів не містять однозначних тлумачень або навіть протирічать одне одному. В першу чергу треба звернути увагу на те, що відсутній єдиний термін для визначення предмету регулювання цих законів. В Законі України «Про основи містобудування» дано визначення «містобудування (містобудівної діяльності) - це цілеспрямована діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, громадян, об'єднань громадян по створенню та підтриманню повноцінного життєвого середовища, яка включає прогнозування розвитку населених пунктів і територій, планування, забудову та інше використання територій, проектування, будівництво об'єктів містобудування, спорудження інших об'єктів, реконструкцію історичних населених пунктів при збереженні традиційного характеру середовища, реставрацію та реабілітацію об'єктів культурної спадщини, створення інженерної та транспортної інфраструктури». В Законі України «Про архітектурну діяльність» наведено наступні визначення: «архітектурна діяльність - діяльність по створенню об'єктів архітектури, яка включає … координацію дій учасників розроблення всіх складових частин проектів з планування, забудови і благоустрою територій…»; «об'єкти архітектурної діяльності (об'єкти архітектури) - … території (частини територій) адміністративно-територіальних одиниць і населених пунктів»; «суб'єкти архітектурної діяльності - архітектори, інші особи, які беруть участь у підготовці і розробленні містобудівної документації, ….. а також органи влади, що реалізують свої повноваження у сфері містобудування». Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» подає ще одне визначення: «Планування і забудова територій - діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає:

1) прогнозування розвитку територій;

2) забезпечення раціонального розселення і визначення напрямів сталого розвитку територій;

3) обґрунтування розподілу земель за цільовим призначенням;

4) взаємоузгодження державних, громадських та приватних інтересів під час планування і забудови територій;

5) визначення і раціональне взаємне розташування зон житлової та громадської забудови, виробничих, рекреаційних, природоохоронних, оздоровчих, історико-культурних та інших зон і об'єктів;

6) встановлення режиму забудови територій, на яких передбачено провадження містобудівної діяльності;

7) розроблення містобудівної та проектної документації, будівництво об'єктів;

8) реконструкцію існуючої забудови та територій;

9) збереження, створення та відновлення рекреаційних, природоохоронних, оздоровчих територій та об'єктів, ландшафтів, лісів, парків, скверів, окремих зелених насаджень;

10) створення та розвиток інженерно-транспортної інфраструктури;

11) проведення моніторингу забудови;

12) ведення містобудівного кадастру;

13) здійснення контролю у сфері містобудування.»

Ще одним наочним прикладом законодавчої неврегульованості є питання розподілу повноважень при здійсненні вищезгаданої діяльності. Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності» визначено, що «Управління у сфері містобудівної діяльності здійснюється Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, центральним органом виконавчої влади з питань будівництва, містобудування та архітектури, іншими спеціально уповноваженими органами містобудування та архітектури, місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування», а також наведений перелік повноважень кожного з цих суб’єктів в сфері містобудування. Цей перелік повноважень деталізовано та доповнено в Порядку розроблення містобудівної документації, затвердженому наказом Мінрегіону від 16.11.2011 № 290 і зареєстрованому у Мін’юсті 20.12.2011 за № 1468/20206. В Законі України «Про архітектурну діяльність» визначено перелік спеціально уповноважених органів містобудування та архітектури, до яких належать: центральний орган виконавчої влади з питань будівництва, містобудування та архітектури; уповноважений орган містобудування та архітектури Ради міністрів Автономної Республіки Крим; управління містобудування та архітектури обласних, Київської та Севастопольської міських, відділи районних державних адміністрацій; виконавчі органи сільських, селищних, міських рад. Цим Законом також визначено, що головні архітектори та інші посадові особи спеціально уповноважених органів містобудування та архітектури як автори чи співавтори беруть участь у розробленні містобудівної документації відповідної території. Базовий Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачає виключну компетенцію відповідного органу місцевого самоврядування (сільської, селищної, міської ради) на пленарних засіданнях ради затверджувати містобудівну документацію на територію, що знаходиться в їх юрисдикції (ст.26). А серед повноважень районних і обласних рад (ст.43) затвердження містобудівної документації відсутнє. В той же час Закон України «Про основи містобудування» в ст.11 зазначає, що «до компетенції обласних і районних рад у сфері містобудування належить забезпечення розроблення та затвердження схем планування територій», а «до компетенції обласної ради» додатково «належить затвердження відповідної містобудівної документації». Яка саме документація мається на увазі під словом «відповідної», Закон не визначає. При цьому в ст.12 цього ж Закону міститься перелік повноважень сільських, селищних, міських рад у сфері містобудування, серед яких «затвердження генеральних планів населених пунктів, планів зонування територій, а за відсутності затверджених планів зонування територій – детальних планів територій». Таким чином, можна припустити, що «на долю» компетенції обласної ради, яка згадується в ст.11, залишається затвердження схем планування територій на державному та регіональному рівні. Але це протирічить ст.11, 12, 14 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», в яких зазначено, що Генеральна схема планування території України розробляється та затверджується відповідно до закону; схеми планування окремих частин території розробляються за рішенням Кабінету Міністрів України, а їх замовниками та органами, що затверджують цю документацію, є Верховна Рада Автономної Республіки Крим, відповідні обласні ради; схема планування території АРК, області, району розробляється за рішенням відповідно Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної або районної ради і затверджується нею. Така ж неузгодженість існує і щодо повноважень місцевих державних адміністрацій. Базовий Закон «Про місцеві державні адміністрації» в ст.29 регламентує можливість здійснення місцевими державними адміністраціями повноважень, делегованих їм обласними і районними радами в обсягах і межах, передбачених ст.44 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні». А ця стаття не містить повноважень щодо містобудівної документації. В той же час ст.13 Закону «Про основи містобудування» відносить «до компетенції місцевих державних адміністрацій в сфері містобудування прийняття рішень щодо планування територій на відповідному рівні». Якщо взяти до уваги, що відповідно до ст.2 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» «планування і забудова територій – це діяльність, яка передбачає, зокрема, розроблення містобудівної документації», виявляється ще одне протиріччя в законодавчій базі. Проте, оскільки Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» не визначив органу, до повноважень якого належить прийняття рішення про розроблення та затвердження детального плану території, розташованої за межами населеного пункту, то в Порядку розроблення містобудівної документації, базуючись на ст.13 Закону «Про основи містобудування» та на п.12 Перехідних положень Земельного кодексу, таким органом було визначено районну державну адміністрацію. В свою чергу, це положення до певної міри суперечить ст.8, 10, 33 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», з яких випливає, що функції замовника детального плану території окремої земельної ділянки може виконувати її власник (користувач).

Таким чином, неузгодженість положень законодавства щодо розподілу повноважень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування при здійсненні містобудівної діяльності може призвести до правопорушень в цій сфері. Проте законодавчі акти, які регламентують види правопорушень та відповідальність за них, а саме Кодекс України про адміністративні правопорушення та Закон України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності» впряму не передбачають покарання за невиконання своїх повноважень або виконання чужих. Кодекс України про адміністративні правопорушення в ст.961 «Порушення законодавства під час планування і забудови територій» визначає тільки , що «Порушення строків надання замовникові висновків (звітів) експертизи … містобудівної документації, надання таких висновків з порушенням установленого порядку, а також вимагання під час проведення експертизи документів, не передбачених законодавством, - тягнуть за собою накладення штрафу на посадових осіб від ста п’ятдесяти до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян». А в ст.2 Закону України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності» про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності сказано, що «Суб’єкти містобудування, які здійснюють проектування об’єктів, експертизу проектів будівництва, несуть відповідальність у вигляді штрафу за передачу замовнику проектної документації для виконання будівельних робіт на об’єкти будівництва, розробленої з порушенням вимог … містобудівної документації…: проектна організація – у розмірі дев’яноста мінімальних заробітних плат; експертна організація – у розмірі вісімнадцяти мінімальних заробітних плат». Порядок накладення штрафів за правопорушення у сфері містобудівної діяльності затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 06.04.95 № 244. Згідно цього Порядку справи про правопорушення у сфері містобудівної діяльності розглядаються Держархбудінспекцією та її територіальними органами. Штрафи накладаються на юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців - суб’єктів містобудування за правопорушення у сфері містобудівної діяльності. Підставою для розгляду справи про правопорушення у сфері містобудівної діяльності є відповідний протокол, складений посадовою особою інспекції за результатами перевірки. Разом з протоколом складається припис у двох примірниках. Перший примірник припису вручається під розписку керівнику або уповноваженому представнику суб’єкта містобудування. Другий примірник залишається в матеріалах справи. Питання про накладення штрафу розглядається в 15-денний строк з дня одержання протоколу про правопорушення. У разі потреби справа може розглядатися за участю представників суб’єкта містобудування, експертів, інших причетних до неї осіб. Рішення про накладення штрафу оформлюється постановою про накладення на суб’єкта містобудування штрафу за правопорушення у сфері містобудівної діяльності, що є виконавчим документом і підлягає виконанню в установленому законом порядку. У постанові зазначається розмір штрафу. Постанова про накладення штрафу складається у трьох примірниках. Перший примірник постанови у триденний строк після прийняття постанови вручається під розписку керівникові або уповноваженому представникові суб’єкта містобудування чи надсилається поштою, про що робиться запис у справі. Другий примірник у разі несплати штрафу в установлений строк пред’являється інспекцією до примусового виконання у порядку та строки, що визначені Законом України "Про виконавче провадження", а третій - залишається в інспекції, яка наклала штраф. Штраф підлягає сплаті у 15-денний строк з дня вручення або надіслання постанови про накладення штрафу. Копія завіреного банком платіжного документа, що засвідчує факт сплати суми штрафу в повному обсязі, надсилається у триденний строк з дня сплати інспекції, що його наклала. Не підлягає виконанню постанова про накладення штрафу, яку не було звернуто до виконання протягом двох років з дня винесення. Постанову про накладення штрафу може бути оскаржено до суду протягом 15 днів з дня її винесення з повідомленням про таке оскарження у той самий строк інспекції, яка наклала штраф. Застосування штрафів до суб’єктів містобудування за правопорушення у сфері містобудівної діяльності не звільняє від відповідальності посадових осіб, винних у вчиненні цих правопорушень. Притягнення суб’єктів містобудування до відповідальності не звільняє їх від відшкодування заподіяної внаслідок правопорушення шкоди. Штраф може бути накладено на суб’єктів містобудування протягом шести місяців з дня виявлення правопорушення, але не пізніше ніж через три роки з дня його вчинення. У разі вчинення суб’єктами містобудування двох або більше правопорушень штрафи накладаются за кожне вчинене правопорушення окремо.

В цьому контексті варто не забувати й про вимоги ст.17 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції», яка називається «Заборона на одержання послуг і майна органами державної влади та органами місцевого самоврядування» і визначає, що «Органам державної влади, органам місцевого самоврядування забороняється одержувати від фізичних, юридичних осіб безоплатно послуги та майно, крім випадків, передбачених законами або чинними міжнародними договорами України.».

Важливо звернути увагу на ст.17 Закону «Про основи містобудування», в якій зазначено, що «розробка містобудівної документації здійснюється проектними організаціями, іншими юридичними особами, які мають ліцензії на виконання відповідних робіт, що видаються в порядку, встановленому законодавством». Така ж вимога міститься і в Порядку розроблення містобудівної документації. Проте, зміни внесені 27.02.2012 р. в постанову Кабінету Міністрів України від 05.12.2007 № 1396 «Про ліцензування господарської діяльності, пов'язаної із створенням об'єктів архітектури» фактично відмінили ліцензування діяльності з розроблення містобудівної документації, оскільки в п.1 зазначеного Порядку сказано, що «Цей Порядок встановлює загальні вимоги до ліцензування господарської діяльності, пов’язаної з будівництвом об’єкта архітектури, який за складністю архітектурно-будівельного рішення та (або) інженерного обладнання належить до IV і V категорії складності (далі - будівельна діяльність).». На сьогодні можливість розроблення містобудівної документації регулюється Законом України «Про архітектурну діяльність», відповідно до якого «архітектор (інженер), що має кваліфікаційний сертифікат, - фахівець, який за результатами атестації отримав такий сертифікат, що надає йому повноваження ведення особистої діяльності у сфері архітектурної діяльності, і який несе відповідальність за результати своєї роботи. Проект об'єкта архітектури розробляється під керівництвом або з обов'язковою участю архітектора, який має відповідний кваліфікаційний сертифікат. Громадяни, які одержали відповідний кваліфікаційний сертифікат, можуть виконувати окремі види робіт (послуг), пов'язані із створенням об'єкта архітектури, без відповідної ліцензії».

Для розробників містобудівної документації актуальним є й питання фінансування цих робіт. Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» в ст.10 визначає основним джерелом фінансування робіт з планування територій відповідні бюджети, а робіт з планування окремих земельних ділянок – кошти їх власників (користувачів). Ця ж стаття закону передбачає можливість фінансування вказаних робіт (крім планування територій на державному рівні) за рахунок інших джерел, не заборонених законом. На запит ПД «УкрНДІпроцивільсільбуд» Міністерство юстиції надало роз’яснення щодо механізму залучення коштів інших джерел. Відповідно до ст.13 Бюджетного кодексу України створення позабюджетних фондів органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування та іншими бюджетними установами не допускається. Верховна Рада Автономної Республіки Крим, відповідна місцева рада може прийняти рішення про створення спеціального фонду у складі місцевого бюджету. Власні надходження бюджетних установ отримуються додатково до коштів загального фонду бюджету і включаються до спеціального фонду бюджету. Серед власних надходжень є підгрупа 2 першої групи (надходження бюджетних установ від додаткової (господарської) діяльності), а також підгрупа 1 (благодійні внески, гранти та дарунки), підгрупа 2 (кошти, що отримують бюджетні установи від підприємств, організацій, фізичних осіб та від інших бюджетних установ для виконання цільових заходів) та підгрупа 3 (кошти, що отримують вищі та професійно-технічні навчальні заклади від розміщення на депозитах тимчасово вільних бюджетних коштів, отриманих за надання платних послуг, якщо таким закладам законом надано відповідне право) другої групи. Власні надходження бюджетних установ використовуються (з урахуванням частини дев'ятої статті 51 цього Кодексу) на:

  • організацію додаткової (господарської) діяльності бюджетних установ (за рахунок надходжень підгрупи 2 першої групи);
  • організацію основної діяльності бюджетних установ (за рахунок надходжень підгруп 1 і 3 другої групи);
  • виконання відповідних цільових заходів (за рахунок надходжень підгрупи 2 другої групи).

Саме такий шлях залучення коштів з інших джерел для фінансування розроблення містобудівної документації рекомендує Міністерство юстиції.

Хочеться звернути увагу на ст. 29, 30, 31 Закону України «Про архітектурну діяльність», згідно яких об'єктами авторського права в галузі архітектури є, зокрема, твори містобудування, а також плани, креслення, ілюстрації, карти та ескізи, що стосуються архітектури. Особа (особи), творчою працею якої (яких) створено об'єкти архітектури як об'єкти авторського права, вважається автором (співавторами) цих об'єктів. Майнові права на об'єкт архітектури як об'єкт авторського права, створений у зв'язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об'єкт, та юридичній або фізичній особі, де або в якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено договором. Майнові права на об'єкт архітектури як об'єкт авторського права, створений за замовленням, належать творцеві цього об'єкта або замовникові спільно, якщо інше не встановлено договором. Істотною умовою договору про створення твору містобудування є правовий режим здійснення майнових прав на містобудівну документацію з планування територій після передачі її замовнику. Автор проекту твору містобудування, має виключне право на участь у подальшій його реалізації, якщо інше не передбачено умовами договору із замовником або юридичною чи фізичною особою, де або в якої він працює, а також на внесення змін до не завершеного будівництвом чи збудованого твору містобудування у разі зміни його функціонального призначення чи реконструкції. Використання проекту твору містобудування для реалізації допускається тільки одноразово, якщо інше не обумовлено договором, згідно з яким створено проект. Повторне використання такого проекту і розробленої на його основі робочої документації здійснюється виключно за згодою автора з виплатою йому або його правонаступникам авторської винагороди. Автор об'єкта архітектури як об'єкта авторського права має право на одержання у встановленому законодавством порядку авторської винагороди за його створення і використання. Особисті немайнові права на об'єкт архітектури як об'єкт авторського права належать його автору (співавторам) незалежно від умов договору (контракту) між автором та замовником або юридичною чи фізичною особою, де або в якої він працює.

Найбільш важливою для розробників містобудівної документації є друга група законодавчих та нормативно-правових актів, які безпосередньо регламентують їх діяльність. До них належать закони України «Про основи містобудування», «Про регулювання містобудівної діяльності», «Про Генеральну схему планування території України», «Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду», «Про будівельні норми»; постанова Верховної Ради України від 24.12.99 № 1359-XIV «Про затвердження Концепції сталого розвитку населених пунктів», постанови Кабінету Міністрів України від 31.10.95 № 870 «Про Порядок передачі документації на державну екологічну експертизу», від 15.12.97 № 1391 «Про затвердження Списку населених пунктів України, віднесених до курортних», від 26.06.01 № 878 «Про затвердження Списку історичних населених місць України (міста і селища міського типу)», від 13.03.02 № 318 «Про затвердження Порядку визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць», від 29.08.02 р. N 1291 «Про забезпечення реалізації Закону України «Про Генеральну схему планування території України», від 25.05.11 № 548 «Про затвердження Порядку проведення експертизи містобудівної документації», від 25.05.11 № 555 «Про затвердження Порядку проведення громадських слухань щодо врахування громадських інтересів під час розроблення проектів містобудівної документації на місцевому рівні», від 25.05.11 № 556 «Про Порядок обміну інформацією між містобудівним та державним земельним кадастром», від 25.05.11 № 559 «Про містобудівний кадастр»; накази Мінрегіону від 02.06.11 № 64, зареєстрований у Мін’юсті 24.06.11 за № 781/19519 «Про затвердження Порядку розроблення історико-архітектурного опорного плану населеного пункту»; від 05.07.11 № 103, зареєстрований у Мін’юсті 22.07.11 за № 902/19640 «Про затвердження Порядку видачі будівельного паспорта забудови земельної ділянки»; від 07.07.11 № 108, зареєстрований у Мін’юсті 22.07.11 за № 903/19641 «Про затвердження Типового положення про архітектурно-містобудівні ради»; від 07.07.11 № 109, зареєстрований у Мін’юсті 22.07.11 за № 912/19650 «Про затвердження Порядку надання містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки, їх склад та зміст»; від 01.09.11 № 170, зареєстрований у Мін’юсті 07.11.11 за № 1268/20006 «Про затвердження Порядку проведення містобудівного моніторингу»; від 16.11.11 № 290, зареєстрований у Мін’юсті 20.12.11 за № 1468/20206, «Про затвердження Порядку розроблення містобудівної документації».

В Законі України «Про основи містобудування» окреслено головні напрями містобудівної діяльності:

планування, забудова та інше використання територій;

розробка і реалізація містобудівної документації та інвестиційних програм розвитку населених пунктів і територій;

визначення територій, вибір, вилучення (викуп) і надання земель для містобудівних потреб;

здійснення архітектурної діяльності;

розміщення будівництва житлово-цивільних, виробничих та інших об'єктів, формування містобудівних ансамблів і ландшафтних комплексів, зон відпочинку та оздоровлення населення;

створення соціальної, інженерної і транспортної інфраструктур територій та населених пунктів;

створення та ведення містобудівних кадастрів населених пунктів;

захист життєвого та природного середовища від шкідливого впливу техногенних і соціально-побутових факторів, небезпечних природних явищ;

збереження пам'яток культурної спадщини;

розвиток національних і культурних традицій в архітектурі і містобудуванні;

забезпечення високих архітектурно-планувальних, функціональних і конструктивних якостей об'єктів містобудування, формування і реконструкція містобудівних ансамблів, кварталів, районів і ландшафтних комплексів, зон відпочинку та природних лікувальних ресурсів;

розробка правових актів, державних стандартів, норм і правил, пов'язаних з містобудуванням;

контроль за дотриманням містобудівного законодавства;

підготовка кадрів для містобудування, підвищення їх кваліфікації;

ліцензування певних видів господарської діяльності у будівництві в порядку, встановленому законодавством.

Також в Законі наведено перелік суб'єктів містобудування: органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи. Принагідно треба зазначити, що цей перелік дещо відрізняється від переліку суб’єктів містобудування, наведеному в Законі «Про регулювання містобудівної діяльності». В останньому добавлені Верховна Рада Автономної Республіки Крим та Рада Міністрів Автономної Республіки Крим.

Крім того, в Законі наведено визначення містобудівної документації, яке практично співпадає з визначенням, наведеним в Законі «Про регулювання містобудівної діяльності»: «затверджені текстові і графічні матеріали, якими регулюється планування, забудова та інше використання територій». Зазначено, що містобудівна документація є основою для:

вирішення питань раціонального використання територій, регулювання розселення;

підготовки обгрунтованих пропозицій щодо встановлення та зміни меж населених пунктів;

підготовки вихідних даних для розробки землевпорядної документації;

вирішення питань щодо розташування та проектування нового будівництва, здійснення реконструкції, реставрації, капітального ремонту об'єктів містобудування та упорядкування територій;

вирішення питань щодо вилучення (викупу), передачі (надання) земельних ділянок у власність чи користування громадян та юридичних осіб.

Реалізація містобудівної документації полягає у впровадженні рішень відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування при плануванні відповідних територій, комплексній забудові та реконструкції населених пунктів, проектуванні та будівництві об'єктів житлово-цивільного і виробничого призначення, систем транспортного та інженерного забезпечення, впорядкуванні і благоустрої територій. Визначення територій для містобудівних потреб здійснюється відповідно до затвердженої містобудівної документації з урахуванням планів земельно-господарського устрою за погодженням спеціально уповноважених органів з питань містобудування та архітектури. Землі, визначені для перспективного розвитку населених пунктів, спорудження конкретних об'єктів, до часу їх вилучення (викупу) і надання для містобудівних потреб використовуються власниками землі, землекористувачами відповідно до земельного законодавства. Територіальні громади в особі сільських, селищних, міських рад користуються переважним правом викупу земель, будинків і споруд для містобудівних потреб, визначених містобудівною документацією для громадських потреб.

В Законі визначено, що «зміни до містобудівної документації вносяться рішенням органу, який затвердив містобудівну документацію, за поданням відповідного спеціально уповноваженого органу з питань містобудування та архітектури».

Ряд положень Закону робить обов’язковим дотримання вимог законодавчих та нормативно-правових актів, які ми віднесли до третьої групи. Зокрема, в Законі зазначено, що при розробці та реалізації містобудівної документації суб'єкти містобудівної діяльності зобов'язані дотримуватись основних завдань та заходів щодо забезпечення сталого розвитку населених пунктів та екологічної безпеки територій. Сталий розвиток населених пунктів передбачає соціально, економічно і екологічно збалансований їх розвиток, спрямований на створення економічного потенціалу, повноцінного життєвого середовища для сучасного та наступних поколінь на основі раціонального використання ресурсів, технологічного переоснащення і реструктуризації підприємств, удосконалення соціальної, виробничої, транспортної, комунікаційно-інформаційної, інженерної інфраструктури. Екологічна безпека територій передбачає дотримання встановлених природоохоронним законодавством вимог щодо охорони навколишнього природного середовища, збереження та раціонального використання природних ресурсів, санітарно-гігієнічних вимог щодо охорони здоров'я людини, здійснення заходів для нейтралізації, утилізації, знищення або переробки всіх шкідливих речовин і відходів. Регулювання земельних відносин у містобудуванні здійснюється відповідно до земельного законодавства.

Варто звернути увагу, що в цьому Законі встановлено види порушень містобудівного законодавства, перелік яких є значно ширшим, ніж в Кодексі України про адміністративні правопорушення та Законі України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності».

Також в Законі висвітлені питання міжнародних відносин у сфері містобудування, зокрема зазначено, що «якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в законодавстві України про містобудування, то застосовуються правила міжнародного договору».

Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» найбільш повно та ґрунтовно висвітлює основні види та завдання робіт з планування території і зазначає що містобудівна документація є інструментом державного регулювання планування територій, а її вимоги є обов’язковими для виконання всіма суб’єктами містобудування. Наводиться визначення всіх видів містобудівної документації, докладний зміст яких деталізується у відповідних державних будівельних нормах (треба звернути увагу на те, що відповідно до Закону «Про будівельні норми» «будівельні норми - затверджений суб’єктом нормування підзаконний нормативний акт технічного характеру, що містить обов’язкові вимоги у сфері будівництва, містобудування та архітектури»). При застосуванні цих норм треба брати до уваги особливості, передбачені постановами Уряду від 15.12.97 № 1391 «Про затвердження Списку населених пунктів України, віднесених до курортних», від 26.06.01 № 878 «Про затвердження Списку історичних населених місць України (міста і селища міського типу)», від 13.03.02 № 318 «Про затвердження Порядку визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць», а також наказом Мінрегіону від 02.06.11 № 64, зареєстрованим у Мін’юсті 24.06.11 за № 781/19519 «Про затвердження Порядку розроблення історико-архітектурного опорного плану населеного пункту».

Виділяється три рівні виконання цих робіт: загальнодержавний, регіональний та місцевий, визначаються об’єкти містобудування на кожному з цих рівнів. Важливою є норма ст.5 Закону, згідно якої прогнозні та програмні документи щодо розвитку адміністративно-територіальних одиниць повинні узгоджуватись з містобудівною документацією відповідного рівня.

Для забезпечення контролю реалізації рішень містобудівної документації державного та регіонального рівнів Законом передбачено здійснення містобудівного моніторингу як системи спостережень, оцінки та прогнозу стану і змін об'єктів містобудування, які проводяться відповідно до вимог містобудівної документації та спрямовані на забезпечення сталого розвитку територій з урахуванням державних і громадських інтересів. Порядок проведення містобудівного моніторингу деталізований в постанові Кабінету Міністрів України від 01.09.2011 № 170 «Про затвердження Порядку проведення містобудівного моніторингу».

Особливої уваги заслуговують вимоги ст.2, 16 до картографічної основи, на якій повинна розроблятись містобудівна документація. Це має бути актуалізована основа в цифровій формі як набори профільних геопросторових даних у державній геодезичній системі координат УСК-2000 і єдиній системі класифікації та кодування об'єктів будівництва. Таку систему класифікації та кодування ДП «УкрНДІпроцивільсільбуд» розробило в 2011 р. на замовлення Мінрегіону України, проте вона поки що не затверджена. Картографічна основа має створюватись відповідно до вимог Закону України «Про топографо-геодезичну і картографічну діяльність».

Новий підхід до процедур погодження містобудівної документації відображений в ст.20 Закону. Тепер ці погодження мають відбуватись за принципом «єдиного вікна», роль якого виконує архітектурно-містобудівна рада. Спеціально уповноважений орган містобудування та архітектури, при якому функціонує архітектурно-містобудівна рада, надсилає за 20 робочих днів до засідання ради розділ проекту містобудівної документації (за відповідним напрямом), що планується для розгляду радою, органам земельних ресурсів, охорони культурної спадщини, охорони праці, енергозбереження, пожежної, техногенної, ядерної та радіаційної безпеки, державної санітарно-епідеміологічної служби, природоохоронному та іншим органам, яким відповідно до закону належать повноваження щодо розгляду містобудівної документації, для отримання їх висновків. У разі ненадання письмових висновків до проекту містобудівної документації протягом 20 днів з дня надходження розділу містобудівної документації такий проект вважається погодженим цими органами. І хоча в Законі зазначено, що архітектурно-містобудівна рада утворюється як дорадчий орган, результати розгляду нею проектів містобудівної документації враховуються під час подальшого доопрацювання та затвердження таких проектів. Докладно порядок роботи архітектурно-містобудівних рад визначений в постанові Кабінету Міністрів України від 07.07.2011 № 108 «Про затвердження Типового положення про архітектурно-містобудівні ради».

Також в Законі «Про регулювання містобудівної діяльності» регламентовано процедуру громадських слухань щодо врахування громадських інтересів, яка деталізована в постанові Кабінету Міністрів України від 25.05.2011 № 555 «Про затвердження Порядку проведення громадських слухань щодо врахування громадських інтересів під час розроблення проектів містобудівної документації на місцевому рівні». На відміну від норм попередніх законодавчих актів в цих документах передбачено, по-перше, проведення громадських слухань, а не обговорень; по-друге, врахування лише громадських, а не приватних інтересів; по-третє, проведення цієї процедури вимагається лише для містобудівної документації на місцевому рівні: генеральні плани населених пунктів, плани зонування територій, детальні плани територій.

Оскільки головною метою цього Закону було вдосконалення дозвільної системи, в ньому зменшено перелік робіт та спрощено процедуру проведення експертизи містобудівної документації. Експертизі не підлягає містобудівна документація місцевого рівня за виключенням генеральних планів міст. Порядок проведення експертизи містобудівної документації регламентований постановою Кабінету Міністрів України від 25.05.2011 № 548. Оскільки, як було зазначено раніше, Кодекс України про адміністративні правопорушення передбачає накладання штрафу на посадових осіб за вимагання під час проведення експертизи документів, не передбачених законодавством, треба звернути увагу на перелік необхідних документів, наведений в цій постанові. Це проект містобудівної документації та «результати розгляду цієї документації архітектурно-містобудівною радою, зокрема, висновки … органів, яким відповідно до закону належать повноваження щодо розгляду містобудівної документації». Враховуючи цей перелік документів, а також частину другу Прикінцевих положень Закону «Про регулювання містобудівної діяльності», в якій зазначено, що «закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, діють у частині, що не суперечить цьому Закону», вважаємо, що містобудівна документація не підлягає іншим видам експертизи, зокрема, передбаченим законами України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про екологічну експертизу» та іншими законодавчими та нормативно-правовими актами.

По новому в Законі надано визначення містобудівного кадастру – це «державна система зберігання і використання геопросторових даних про територію, адміністративно-територіальні одиниці, екологічні, інженерно-геологічні умови, інформаційних ресурсів будівельних норм, державних стандартів і правил для задоволення інформаційних потреб у плануванні територій та будівництві, формування галузевої складової державних геоінформаційних ресурсів». Містобудівний кадастр ведеться службами містобудівного кадастру, які діють у складі спеціально уповноважених органів містобудування та архітектури, з урахуванням даних державного земельного кадастру на державному рівні, на рівні Автономної Республіки Крим, обласному та районному рівнях, рівні обласних центрів та міст обласного (республіканського Автономної Республіки Крим) значення. Дані містобудівного кадастру, необхідні для провадження містобудівної діяльності, проведення землевпорядних робіт, забезпечення роботи геоінформаційних систем, використовуються для задоволення інформаційних потреб державних органів, органів місцевого самоврядування, фізичних і юридичних осіб. Порядок ведення та структура містобудівного кадастру, порядок надання інформації з містобудівного кадастру, а також Типове положення про службу містобудівного кадастру визначені в постанові Кабінету Міністрів України від 25.05.2011 № 559 «Про містобудівний кадастр», а Порядок обміну інформацією між містобудівним та державним земельним кадастром – в постанові від 25.05.2011 № 556.

Особливо важливими для налагодження взаємодії в роботі органів містобудування та органів земельних ресурсів, а також узгодження рішень містобудівної та землевпорядної документації є ст.24, 25 Закону. В них зазначено, що у разі відсутності плану зонування або детального плану території, затвердженого відповідно до вимог цього Закону, передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним та юридичним особам для містобудівних потреб забороняється. Також забороняється зміна цільового призначення земельної ділянки, яка не відповідає плану зонування території та/або детальному плану території. Слід зазначити, що ці положення набирають чинності з 1 січня 2013 р. Крім того, ці статті Закону регламентують, що режим забудови територій, визначених для містобудівних потреб, встановлюється у генеральних планах населених пунктів, планах зонування та детальних планах територій і є обов'язковим для врахування під час розроблення землевпорядної документації. Документація із землеустрою розробляється з урахуванням положень плану зонування та/або детального плану території. При проведенні громадських слухань містобудівні рішення часто зустрічають супротив місцевого населення, якщо вони стосуються зміни функціонального призначення територій. Тому варто взяти до уваги положення зазначених статей Закону, згідно яких зміна функціонального призначення територій не тягне за собою припинення права власності або права користування земельними ділянками, які були передані (надані) у власність чи користування до встановлення нового функціонального призначення територій. Встановлення режиму забудови територій, визначених для містобудівних потреб, також не тягне за собою припинення права власності або права користування земельними ділянками, зміни адміністративно-територіальних меж до моменту вилучення (викупу) земельних ділянок. Узгодження питань щодо забудови визначених для містобудівних потреб територій суміжних територіальних громад здійснюється на підставі відповідних угод, відображається у схемах планування зазначених територій та генеральних планах населених пунктів.

Наступні статті Закону присвячені використанню містобудівної документації при проектуванні об’єктів будівництва та здійсненні забудови території. Зазначено, що таке проектування і будівництво можливі лише за умови відповідності містобудівній документації, на підставі якої видаються вихідні дані для проектування (містобудівні умови та обмеження або будівельний паспорт забудови земельної ділянки). Докладно ці процедури прописані в постановах Кабінету Міністрів від 07.07.2011 № 109 «Про затвердження Порядку надання містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки, їх склад та зміст» та від 05.07.2011 № 103 «Про затвердження Порядку видачі будівельного паспорта забудови земельної ділянки».

В 2002 р. вперше в історії містобудівну документацію було затверджено Законом України. Це був Закон «Про Генеральну схему планування території України». В ньому зазначено, що «Генеральна схема планування території України визначає пріоритети та концептуальні вирішення планування і використання території країни, вдосконалення систем розселення та забезпечення сталого розвитку населених пунктів, розвитку виробничої, соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури, формування національної екологічної мережі». В Законі висвітлюються основні рішення цієї містобудівної документації: характеризується сучасний стан, основні напрямки, конкурентні переваги та обмеження використання території України, її розподіл за видами переважного використання (території з інтенсивною, переважно промисловою, міською, житловою та громадською забудовою з різними рівнями виробничо-містобудівного освоєння; території переважно агропромислового виробництва та сільської забудови; території національної екологічної мережі, території радіаційного забруднення), режим перспективного використання цих територій, пріоритетні напрямки розбудови систем розселення, інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури, завдання перспективного розвитку населених пунктів різного типу, формування національної екологічної мережі, а також визначені території, розвиток яких потребує державної підтримки. Закон містить перелік етапів реалізації Генеральної схеми та механізми забезпечення такої реалізації, зокрема, здійснення моніторингу в розрізі районів та міст обласного значення. Ці норми Закону було деталізовано в постанові Кабінету Міністрів України від 29.08.02 р. N 1291 «Про забезпечення реалізації Закону України «Про Генеральну схему планування території України». Постановою затверджені:

Порядок проведення моніторингу реалізації Генеральної схеми планування території України;

показники проведення моніторингу реалізації Генеральної схеми планування території України;

заходи з реалізації Генеральної схеми планування території України.

Порядок зобов’язує міністерства та інші центральні органи виконавчої влади - виконавців заходів з реалізації Генеральної схеми планування території України, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київську та Севастопольську міські державні адміністраціїщороку подавати до 1 червня Мінрегіону інформацію, необхідну для проведення моніторингу реалізації Генеральної схеми, і звіт про виконання заходів, затверджених цією постановою, а Мінрегіон - щороку до 1 жовтня подавати Кабінетові Міністрів України доповідь про стан реалізації Генеральної схеми за попередній рік. Відтоді такий моніторинг щорічно проводиться, хоча, за даними Мінрегіону, прийняття урядових рішень щодо розміщення об’єктів часто відбувається без врахування рішень Генеральної схеми. В цьому році Мінрегіон планує розпочати роботу із внесення змін в цю містобудівну документацію.

Рішення містобудівної документації повинні базуватись на положеннях Концепції сталого розвитку населених пунктів, затвердженої постановою Верховної Ради України від 24.12.99 № 1359-XIV. Сталий розвиток населених пунктів - це соціально, економічно і екологічно збалансований розвиток міських і сільських поселень, спрямований на створення їх економічного потенціалу, повноцінного життєвого середовища для сучасного та наступних поколінь на основі раціонального використання ресурсів (природних, трудових, виробничих, науково-технічних, інтелектуальних тощо), технологічного переоснащення і реструктуризації підприємств, удосконалення соціальної, виробничої, транспортної, комунікаційно-інформаційної, інженерної, екологічної інфраструктури, поліпшення умов проживання, відпочинку та оздоровлення, збереження та збагачення біологічного різноманіття та культурної спадщини. В Концепції визначені основні проблеми сучасного стану та пріоритетні напрями державної політики щодо забезпечення сталого розвитку населених пунктів, а також заходи щодо реалізації цієї політики: забезпечення раціонального використання цих ресурсів, формування повноцінного життєвого середовища, поліпшення санітарно-гігієнічних та соціальних умов життя населення, забезпечення його житлом; розвиток виробничої та інженерно-транспортної інфраструктури. Концепція передбачає координацію сталого розвитку населених пунктів регіону, прийняття відповідних місцевих нормативно-правових актів. Концепція є основою для розроблення відповідних нормативно-правових актів і програм соціально-економічного розвитку населених пунктів, забезпечення скоординованої діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування з розв'язання практичних завдань на державному, регіональному і місцевому рівні.

Закон України «Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду» визначає правові, економічні, соціальні та організаційні засади проведення комплексної реконструкції кварталів (мікрорайонів) із заміною застарілого житлового та нежитлового фондів. Під терміном «застарілий житловий фонд» розуміється сукупність об'єктів житла до п'яти поверхів, крім садибної забудови, які за технічним станом не відповідають сучасним нормативним вимогам щодо безпечного і комфортного проживання, граничний строк експлуатації яких збіг або знос основних конструкційних елементів яких становить не менше 60 відсотків. Дія цього Закону не поширюється на об'єкти, розташовані на охоронюваних археологічних територіях, в зонах охорони пам'яток та історичних ареалах населених місць, визначених у порядку, встановленому законодавством. Державна політика щодо застарілого житлового фонду базується на засадах проведення комплексної реконструкції та забудови територій кварталів (мікрорайонів) відповідно до містобудівної документації. Органи місцевого самоврядування забезпечують розроблення і затвердження генеральних планів відповідних населених пунктів, детальних планів територій та планів земельно-господарського устрою, визначають на підставі цієї документації території комплексної реконструкції кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду та приймають рішення щодо комплексної реконструкції кварталів (мікрорайонів). У детальних планах та проектах забудови території повинні бути визначені:

території, в межах яких має здійснюватися реконструкція, заміна застарілого житлового фонду;

обсяг застарілого житлового фонду, який підлягає реконструкції, заміні та такого, що прирівнюється до нього;

технічний стан житлового фонду та його експлуатаційні дані;

обсяги та стан нежитлового фонду та такого, що прирівнюється до нього;

планувальна структура кварталу (мікрорайону);

обсяги та вартість робіт із зведення жилих будинків, створення інженерної інфраструктури;

щільність нової забудови, обсяг житла, що вилучається та (або) надається мешканцям застарілого житлового фонду при переселенні, а також заплановано для комерційної реалізації;

черговість, строки виконання робіт з урахуванням завдань комплексної забудови.

До третьої групи законодавчих на нормативно-правових актів, вимоги яких необхідно враховувати при розробленні містобудівної документації, належать Земельний Кодекс України, Водний Кодекс України, Лісовий Кодекс України, Повітряний Кодекс України, Кодекс України “Про надра”, закони України “Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України”, “Про стимулювання розвитку регіонів», “Про охорону культурної спадщини”, “Про охорону археологічної спадщини”, “Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки”, “Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року”, “Про охорону навколишнього природного середовища”, “Про охорону атмосферного повітря», “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”, “Про курорти”, “Про туризм”, “Про природно-заповідний фонд”, “Про правовий режим територій, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи”, «Про правові засади цивільного захисту», «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру», “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії”, «Про пожежну безпеку», «Про питну воду та питне водопостачання», «Про теплопостачання», «Про електроенергетику», «Про автомобільні дороги», «Про транспорт», «Про залізничний транспорт», «Про трубопровідний транспорт», «Про використання земель оборони», «Про благоустрій населених пунктів», «Про державний земельний кадастр», «Про землеустрій», «Про оцінку земель», «Про меліорацію земель», «Про особисте селянське господарство», «Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності», «Про особисте селянське господарство», постанови Кабінету Міністрів України від 12.01.93 № 15 «Про порядок ведення державного земельного кадастру», від 23.07.91 № 106 «Про організацію виконання постанов Верховної Ради Української РСР про порядок введення в дію законів Української РСР «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» та «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», від 25.08.2004 № 1107 «Про затвердження Порядку розроблення та затвердження нормативів питного водопостачання», від 13.05.96 № 502 «Про затвердження Порядку користування землями водного фонду», від 08.05.96 № 486 «Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них», від 18.12.98 № 2024 «Про правовий режим зон санітарної охорони водних об’єктів», від 20 липня 1996 р. № 815 «Про затвердження Порядку здійснення державного моніторингу вод», від 08.04.96 № 413 «Про затвердження Порядку ведення державного водного кадастру», від 16.11.02 № 1747 «Про затвердження Правил охорони магістральних трубопроводів», від 01.08.2006 № 1045 «Про затвердження Порядку видалення дерев, кущів, газонів і квітників у населених пунктах», від 17.11.97 № 1279 «Про розміри та Порядок визначення втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, які підлягають відшкодуванню», від 12.12.94 № 827 «Про затвердження переліків корисних копалин загальнодержавного та місцевого значення», від 31.01.95 № 75 «Про затвердження Порядку державного обліку родовищ, запасів і проявів корисних копалин», від 13 червня 1995 р. N 423 «Про затвердження Положення про порядок розпорядження геологічною інформацією», від 17 січня 1995 р. N 33 «Про затвердження Положення про порядок забудови площ залягання корисних копалин загальнодержавного значення», від 23.03.95 № 213 «Про затвердження методики грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів», від 30.05.97 № 515 «Про затвердження методики грошової оцінки земель несільськогосподарського призначення (крім земель населених пунктів)», від 16.06.99 № 1050 «Про експертну грошову оцінку земельних ділянок несільськогосподарського призначення», від 27.07.95 № 554 «Про перелік видів діяльності та об’єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку», від 16.05.2007 № 733 «Про затвердження Порядку поділу лісів на категорії та виділення особливо захисних лісових ділянок», наказ Державного комітету України із земельних ресурсів від 23.07.2010 р. № 548, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 1 листопада 2010 р. за N 1011/18306 «Про затвердження Класифікації видів цільового призначення земель»; державні класифікатори ДК 009–96 «Класифікація видів економічної діяльності», ДК 018–2000 «Державний класифікатор будівель та споруд», ДК 005–96 «Класифікатор відходів», ДК 008:2007 «Класифікатор корисних копалин».

Завданням земельного законодавства і, в першу чергу, Земельного кодекса, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель. Земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Об'єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).

Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії:

а) землі сільськогосподарського призначення;

б) землі житлової та громадської забудови;

в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;

г) землі оздоровчого призначення;

ґ) землі рекреаційного призначення;

д) землі історико-культурного призначення;

е) землі лісогосподарського призначення;

є) землі водного фонду;

ж) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі. При розробленні містобудівної документації важливо знати місце розташування земель, які перебувають у запасі, тому що реалізація пропозицій щодо їх використання для містобудівних потреб не буде потребувати вилучення (викупу) у власника (користувача).

Також необхідно звернути увагу на ст. 20 цього Кодексу, яка регламентує встановлення та зміну цільового призначення земель. На жаль, містобудівна документація при здійсненні цих дій згадується лише в п’ятій частині цієї статті: «5. Види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою». Хоча, як ми пам’ятаємо із Закона «Про регулювання містобудівної діяльності», обґрунтування розподілу земель за цільовим призначенням є одним з головних завдань планування і забудови територій.

Важливим для виконання вимог законодавства при прийнятті містобудівних рішень є наведене в ст.79 Земельного кодексу визначення земельної ділянки як об'єкта права власності: «Земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд».

При здійсненні функціонального зонування територій в містобудівній документації необхідно враховувати глави 5-13 Земельного кодексу, в яких наведені визначення та вимоги щодо використання земель кожної категорії, а також постанови Кабінету Міністрів України від 23.03.95 № 213 «Про затвердження методики грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів», від 30.05.97 № 515 «Про затвердження методики грошової оцінки земель несільськогосподарського призначення (крім земель населених пунктів)», від 16.06.99 № 1050 «Про експертну грошову оцінку земельних ділянок несільськогосподарського призначення», за допомогою яких можна визначити найбільш ефективне майбутнє використання територій.

Стаття 23 Земельного кодексу декларує приоритетність земель сільськогосподарського призначення і зазначає, що землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарського використання. Визначення земель, придатних для потреб сільського господарства, провадиться на підставі даних державного земельного кадастру, який має бути одним з головних джерел вихідної інформації при розробленні містобудівної документації. На реалізацію цього й була спрямована постанова КМУ від 25.05.11 № 556 «Про Порядок обміну інформацією між містобудівним та державним земельним кадастром». В цій же статті зазначено, що для будівництва промислових підприємств, об'єктів житлово-комунального господарства, залізниць і автомобільних шляхів, ліній електропередачі та зв'язку, магістральних трубопроводів, а також для інших потреб, не пов'язаних з веденням сільськогосподарського виробництва, надаються переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості. Лінії електропередачі і зв'язку та інші комунікації проводяться головним чином вздовж шляхів, трас тощо. Додаткові вимоги щодо використання земель сільськогосподарського призначення містяться в постанові Кабінету Міністрів України від 17.11.97 № 1279 «Про розміри та Порядок визначення втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, які підлягають відшкодуванню».

Статті 38, 39 регламентують використання земель житлової та громадської забудови, до яких належать земельні ділянки в межах населених пунктів, що використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування. Використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм. Житлово-будівельним (житловим) та гаражно-будівельним кооперативам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування земельні ділянки для житлового і гаражного будівництва передаються безоплатно у власність або надаються в оренду у розмірі, який встановлюється відповідно до затвердженої містобудівної документації.

До земель оздоровчого призначення належать землі, що мають природні лікувальні властивості, які використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей. На землях оздоровчого призначення забороняється діяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню або може негативно вплинути на природні лікувальні властивості цих земель. На територіях лікувально-оздоровчих місцевостей і курортів встановлюються округи і зони санітарної (гірничо-санітарної) охорони. В Земельному кодексі зазначено, що порядок використання земель оздоровчого призначення визначається законом. Оскільки безпосередньо такого закону нема, очевидно треба користуватись Законом «Про курорти».

До земель рекреаційного призначення належать землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів, а саме земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації. На землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель. Оскільки єдиного закону щодо земель рекреаційного призначення не існує, при розробленні містобудівної документації пропонується брати до уваги вимоги законів «Про туризм» та «Про благоустрій населених пунктів».

Згідно Земельного кодексу до земель промисловості належать землі, надані для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд промислових, гірничодобувних, транспортних та інших підприємств, їх під'їзних шляхів, інженерних мереж, адміністративно-побутових будівель, інших споруд. Вимоги щодо їх розміщення містяться в державних будівельних нормах, інших стандартах, нормах і правилах. До земель транспорту належать землі, надані підприємствам, установам та організаціям залізничного, автомобільного транспорту і дорожнього господарства, морського, річкового, авіаційного, трубопровідного транспорту та міського електротранспорту для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту і розвитку об'єктів транспорту. Порядок використання земель окремих видів транспорту визначається законами «Про транспорт», «Про залізничний транспорт», «Про автомобільні дороги», «Про трубопровідний транспорт». До земель зв'язку належать земельні ділянки, надані під повітряні і кабельні телефонно-телеграфні лінії та супутникові засоби зв'язку. Землями енергетичної системи визнаються землі, надані під електрогенеруючі об'єкти (атомні, теплові, гідроелектростанції, електростанції з використанням енергії вітру і сонця та інших джерел), під об'єкти транспортування електроенергії до користувача. Вимоги щодо використання таких земель містяться в Законі України «Про електроенергетику». Землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Порядок використання земель оборони встановлюється Законом України «Про використання земель оборони».

Визначення та вимоги щодо використання земель природно-заповідного фонду співпадають з Законом «Про природно-заповідний фонд».

Визначення та вимоги щодо використання земель історико-культурного призначення співпадають із законами «Про охорону культурної спадщини» та «Про охорону археологічної спадщини».

Визначення та вимоги щодо використання земель лісогосподарського призначення співпадають з Лісовим кодексом.

Визначення та вимоги щодо використання земель водного фонду співпадають з Водним кодексом.

Також на прийняття містобудівних рішень впливають обмеження у використанні земель, які, згідно із Земельним кодексом, можуть бути встановлені законом, прийнятими відповідно до нього нормативно-правовими актами, договором, рішенням суду. Це, зокрема, такі обмеження: заборона на провадження окремих видів діяльності; заборона на зміну цільового призначення земельної ділянки, ландшафту; умова додержання природоохоронних вимог. Обмеження у використанні земель (крім обмежень, безпосередньо встановлених законом та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами) підлягають державній реєстрації в Державному земельному кадастрі у порядку, встановленому законом, і є чинними з моменту державної реєстрації. Обмеження у використанні земель, безпосередньо встановлені законами та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами, є чинними з моменту набрання чинності нормативно-правовими актами, якими вони були встановлені. Відомості про обмеження у використанні земель зазначаються у проектах землеустрою щодо відведення земельних ділянок, технічній документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки, кадастрових планах земельних ділянок, іншій документації із землеустрою. Відомості про такі обмеження вносяться до Державного земельного кадастру. Таким чином, і в цьому питанні Державний земельний кадастр є джерелом необхідної для містобудування інформації і має бути використаний в порядку, визначеному постановою КМУ від 25.05.2011 № 556 «Про Порядок обміну інформацією між містобудівним та державним земельним кадастром».

Корисним для розробників містобудівної документації є також наведений в Земельному кодексі перелік охоронних та санітарно-захисних зон, а також обмеження на використання їх територій.

Охоронні зони створюються:

а) навколо особливо цінних природних об'єктів, об'єктів культурної спадщини, гідрометеорологічних станцій тощо з метою охорони і захисту їх від несприятливих антропогенних впливів;

б) уздовж ліній зв'язку, електропередачі, земель транспорту, навколо промислових об'єктів для забезпечення нормальних умов їх експлуатації, запобігання ушкодження, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, суміжні землі та інші природні об'єкти.

Зони санітарної охорони створюються навколо об'єктів, де є підземні та відкриті джерела водопостачання, водозабірні та водоочисні споруди, водоводи, об'єкти оздоровчого призначення та інші, для їх санітарно-епідеміологічної захищеності. У межах зон санітарної охорони забороняється діяльність, яка може призвести до завдання шкоди підземним та відкритим джерелам водопостачання, водозабірним і водоочисним спорудам, водоводам, об'єктам оздоровчого призначення, навколо яких вони створені.

Санітарно-захисні зони створюються навколо об'єктів, які є джерелами виділення шкідливих речовин, запахів, підвищених рівнів шуму, вібрації, ультразвукових і електромагнітних хвиль, електронних полів, іонізуючих випромінювань тощо, з метою відокремлення таких об'єктів від територій житлової забудови. У межах санітарно-захисних зон забороняється будівництво житлових об'єктів, об'єктів соціальної інфраструктури та інших об'єктів, пов'язаних з постійним перебуванням людей.

Правовий режим земель охоронних та санітарно-захисних зон визначається законодавством України.

Зони особливого режиму використання земель створюються навколо військових об'єктів Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, для забезпечення функціонування цих об'єктів, збереження озброєння, військової техніки та іншого військового майна, охорони державного кордону України, а також захисту населення, господарських об'єктів і довкілля від впливу аварійних ситуацій, стихійних лих і пожеж, що можуть виникнути на цих об'єктах.

Уздовж державного кордону України встановлюється прикордонна смуга, у межах якої діє особливий режим використання земель. Розмір та правовий режим прикордонної смуги встановлюються відповідно до закону.

Розробники містобудівної документації повинні брати до уваги ст.150 Земельного кодексу, яка містить перелік особливо цінних земель та порядок їх вилучення. До особливо цінних земель відносяться: чорноземи нееродовані несолонцюваті на лесових породах; лучно-чорноземні незасолені несолонцюваті суглинкові ґрунти; темно-сірі опідзолені та чорноземи опідзолені на лесах і глеюваті; бурі гірсько-лісові та дерновобуроземні глибокі і середньоглибокі; дерново-підзолисті суглинкові ґрунти; торфовища з глибиною залягання торфу більше одного метра і осушені незалежно від глибини; коричневі ґрунти Південного узбережжя Криму; землі, надані в постійне користування НВАО "Масандра" та підприємствам, що входять до його складу; дернові глибокі ґрунти Закарпаття; землі дослідних полів науково-дослідних установ і навчальних закладів; землі природно-заповідного фонду; землі історико-культурного призначення. Вилучення особливо цінних земель для несільськогосподарських потреб не допускається, за винятком випадків, визначених частиною другою цієї статті.

Земельні ділянки особливо цінних земель, що перебувають у державній або комунальній власності, можуть вилучатися (викуплятися) для будівництва об'єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній електропередачі та зв'язку, трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів, геодезичних пунктів, житла, об'єктів соціально-культурного призначення, нафтових і газових свердловин та виробничих споруд, пов'язаних з їх експлуатацією, за постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, якщо питання про вилучення (викуп) земельної ділянки погоджується Верховною Радою України. Погодження матеріалів вилучення (викупу) земельних ділянок особливо цінних земель, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, провадиться Верховною Радою України за поданням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної, Київської і Севастопольської міських рад.

Не менш важливими є й ст.169-172, які стосуються техногенно забруднених, деградованих і малопродуктивних земель. Техногенно забруднені землі - це землі, забруднені внаслідок господарської діяльності людини, що призвела до деградації земель та її негативного впливу на довкілля і здоров'я людей. До техногенно забруднених земель відносяться землі радіаційно небезпечні та радіоактивно забруднені, землі, забруднені важкими металами, іншими хімічними елементами тощо. При використанні техногенно забруднених земель враховуються особливості режиму їх використання. Особливості режиму і порядку використання техногенно забруднених земель встановлюються законодавством України. Ст.170 виділяє особливості використання техногенно забруднених земель сільськогосподарського призначення. Техногенно забруднені землі сільськогосподарського призначення, на яких не забезпечується одержання продукції, що відповідає встановленим вимогам (нормам, правилам, нормативам), підлягають вилученню із сільськогосподарського обігу та консервації. Порядок використання техногенно забруднених земельних ділянок встановлюється законодавством України. До деградованих земель відносяться: земельні ділянки, поверхня яких порушена внаслідок землетрусу, зсувів, карстоутворення, повеней, добування корисних копалин тощо, а також земельні ділянки з еродованими, перезволоженими, з підвищеною кислотністю або засоленістю, забрудненими хімічними речовинами ґрунтами та інші. До малопродуктивних земель відносяться сільськогосподарські угіддя, ґрунти яких характеризуються негативними природними властивостями, низькою родючістю, а їх господарське використання за призначенням є економічно неефективним. Деградовані і малопродуктивні землі, господарське використання яких є екологічно небезпечним та економічно неефективним, підлягають консервації. Консервації підлягають також техногенно забруднені земельні ділянки, на яких неможливо одержати екологічно чисту продукцію, а перебування людей на цих земельних ділянках є небезпечним для їх здоров'я. Консервація земель здійснюється шляхом припинення їх господарського використання на визначений термін та залуження або заліснення.

Одним із завдань містобудівної документації є обґрунтування перспективних меж адміністративно-територіальних утворень. При цьому треба керуватись нормами глави 29 Земельного кодексу, присвяченої цим питанням. Межа району, села, селища, міста, району у місті - це умовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює територію району, села, селища, міста, району у місті від інших територій. Межі району, села, селища, міста, району у місті встановлюються і змінюються за проектами землеустрою. В попередній редакції цієї статті далі йшли слова «які розробляються відповідно до техніко-економічного обґрунтування їх розвитку, генеральних планів населених пунктів.» На жаль, після внесення змін вони вилучені, що знівелювало значення генеральних планів при вирішенні одного з ключових питань містобудування. Тепер формулювання цієї статті наступне: «Проекти землеустрою щодо зміни меж населених пунктів розробляються з урахуванням генеральних планів населених пунктів.»

Згідно п.2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до Земельного кодексу України та інших законів України щодо проведення робіт із землеустрою, пов’язаних із встановленням і зміною меж сіл, селищ, міст, районів» «Межі населених пунктів, не встановлені в натурі (на місцевості) на час набрання чинності цим Законом за проектами землеустрою щодо встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних утворень, можуть бути встановлені без розроблення (зміни) генеральних планів населених пунктів. Площа населених пунктів у такому разі має відповідати тій, що зазначена у схемах землеустрою і техніко-економічних обґрунтуваннях використання та охорони земель адміністративно-територіальних утворень, а у разі їх відсутності – у проектах формування територій сільських, селищних рад».

Включення земельних ділянок у межі району, села, селища, міста, району у місті не тягне за собою припинення права власності і права користування цими ділянками, якщо не буде проведено їх вилучення (викуп) відповідно до цього Кодексу. Межі адміністративно-територіальних утворень встановлюються в порядку та відповідно до закону. Межі адміністративно-територіальних утворень посвідчуються державним актом України.

В Земельному кодексі містяться також основні вимоги щодо державного земельного кадастру. Державний земельний кадастр - це єдина державна система земельно-кадастрових робіт, яка встановлює процедуру визнання факту виникнення або припинення права власності і права користування земельними ділянками та містить сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристику, розподіл серед власників землі та землекористувачів. Призначенням державного земельного кадастру є забезпечення необхідною інформацією органів державної влади та органів місцевого самоврядування, заінтересованих підприємств, установ і організацій, а також громадян з метою регулювання земельних відносин, раціонального використання та охорони земель, визначення розміру плати за землю і цінності земель у складі природних ресурсів, контролю за використанням і охороною земель, економічного та екологічного обґрунтування бізнес-планів та проектів землеустрою. Детальний зміст Державного земельного кадастру наведений в постанові Кабінету Міністрів України від 12.01.93 № 15 «Про порядок ведення державного земельного кадастру».

Земельним кодексом передбачено використання містобудівної документації при наданні земельних ділянок державної або комунальної власності у користування; при формуванні переліку земельних ділянок державної або комунальної власності, призначених для продажу на земельних торгах; при погодженні питань, пов'язаних з викупом земельних ділянок для суспільних потреб або з мотивів суспільної необхідності. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень надає мотивовану відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у випадку невідповідності місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних утворень, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. При формуванні переліку земельних ділянок державної або комунальної власності, призначених для продажу на земельних торгах, добір здійснюється на підставі затверджених містобудівної документації та документації із землеустрою. У разі викупу земельних ділянок під об'єкти містобудування, розміщення яких визначено містобудівною або землевпорядною документацією (генеральні плани населених пунктів, проекти детального планування, інша містобудівна документація, техніко-економічні обґрунтування використання та охорони земель адміністративно-територіальних утворень, проекти землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів тощо), погодження місця розташування об'єкта не проводиться.

Закон України «Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» більш детально регламентує цю процедуру. Цей Закон визначає правові, організаційні та фінансові засади регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, для забезпечення суспільних потреб чи пов'язані з примусовим відчуженням зазначених об'єктів нерухомого майна з мотивів суспільної необхідності, якщо такі потреби не можуть бути забезпечені шляхом використання земель державної чи комунальної власності. Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та в порядку, визначених цим Законом, мають право викупу земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, для таких суспільних потреб:

забезпечення національної безпеки і оборони;

будівництво, капітальний ремонт, реконструкція та обслуговування лінійних об'єктів та об'єктів транспортної і енергетичної інфраструктури (доріг, мостів, естакад, нафто-, газо- та водопроводів, ліній електропередачі, зв'язку, аеропортів, нафтових і газових терміналів, електростанцій) та об'єктів, необхідних для їх експлуатації;

розміщення іноземних дипломатичних представництв та консульських установ, представництв міжнародних організацій в Україні згідно з міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України;

розміщення та обслуговування об'єктів, пов'язаних із видобуванням корисних копалин;

будівництво захисних гідротехнічних споруд;

будівництво та обслуговування нафтових і газових свердловин та виробничих споруд, необхідних для їх експлуатації, споруд для підземного зберігання нафти, газу та інших речовин і матеріалів, захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва;

створення міських парків, будівництво дошкільних навчальних закладів, майданчиків відпочинку, стадіонів та кладовищ;

розташування об'єктів природно-заповідного фонду.

Рішення про викуп земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, для суспільних потреб, органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування приймають на підставі генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, матеріалів погодження місця розташування таких об'єктів та документації із землеустрою, затверджених в установленому законодавством порядку.

Водний кодекс України визначає правила користування водними ресурсами, раціонального їх використання та екологічно спрямованого захисту і спрямований на формування водно-екологічного правопорядку, забезпечення екологічної безпеки населення України, а також більш ефективне, науково обгрунтоване використання вод та їх охороні від забруднення, засмічення та вичерпання. Наведений в Водному кодексі перелік повноважень органів державної влади та органів місцевого самоврядування орієнтує розробників містобудівної документації на можливість отримання в цих органах необхідної вихідної інформації. Верховна Рада Автономної Республіки Крим затверджує республіканські (Автономної Республіки Крим) програми використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів; проекти зон санітарної охорони господарсько-питних водозаборів; приймає рішення про віднесення водних об'єктів місцевого значення до об'єктів природно-заповідного фонду чи відповідних категорій особливої охорони. Київська та Севастопольська міські ради беруть участь у виконанні та здійснюють погодження державних цільових, міждержавних програм використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів; розробляють, затверджують та виконують регіональні програми використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів; затверджують проекти зон санітарної охорони господарсько-питних водозаборів; приймають рішення про віднесення водних об'єктів місцевого значення до об'єктів природно-заповідного фонду чи відповідних категорій особливої охорони. Районні ради відповідають за організацію роботи по винесенню в натуру та влаштуванню прибережних захисних смуг вздовж річок, морів та навколо водойм; внесення пропозицій щодо оголошення водних об'єктів об'єктами природно-заповідного фонду до Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних Рад; встановлення правил загального водокористування в порядку, визначеному статтею 47 цього Кодексу; здійснення контролю за використанням і охороною вод та відтворенням водних ресурсів.

Державне управління в галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів здійснюється за басейновим принципом на основі державних, цільових, міждержавних та регіональних програм використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів. Цю діяльність здійснюють Кабінет Міністрів України, Уряд Автономної Республіки Крим, місцеві Ради та їх виконавчі комітети, спеціально уповноважені органи державної виконавчої влади та інші державні органи відповідно до законодавства України. До відання Кабінету Міністрів України належить, зокрема, затвердження проектів зон санітарної охорони господарсько-питних водозаборів, які забезпечують водопостачання території більш як однієї області. До компетенції Ради міністрів Автономної Республіки Крим належить розпорядження водними об'єктами місцевого значення; задоволення потреб населення і галузей економіки у водних ресурсах та здійснення їх міжбасейнового перерозподілу; здійснення заходів, пов'язаних з попередженням шкідливої дії вод і ліквідацією її наслідків, включаючи протипаводковий захист населених пунктів та земель.

Спеціально уповноваженими органами державної виконавчої влади у галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів є спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань водного господарства, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань геології та використання надр, їх органи на місцях та інші державні органи відповідно до законодавства. До відання спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів належить організація та здійснення державного моніторингу вод. До відання спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань водного господарства належить забезпечення потреб населення і галузей економіки у водних ресурсах та здійснення їх міжбасейнового перерозподілу; ведення державного обліку водокористування та державного водного кадастру; виконання заходів, пов'язаних з попередженням шкідливої дії вод і ліквідацією її наслідків, включаючи протипаводковий захист населених пунктів та земель. До відання спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань геології та використання надр належить ведення державного обліку підземних вод та водного кадастру; ведення державного моніторингу підземних вод. Ці ж органи здійснюють прогнозування змін стану водних об'єктів.

З метою оцінки екологічного стану басейну річки та розробки заходів щодо раціонального використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів складається її паспорт у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

Державний моніторинг вод здійснюється з метою забезпечення збирання, обробки, збереження та аналізу інформації про стан вод, прогнозування його змін та розробки науково обгрунтованих рекомендацій для прийняття управлінських рішень у галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів. Державний моніторинг вод є складовою частиною державної системи моніторингу навколишнього природного середовища України і здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р. N 815 «Про затвердження Порядку здійснення державного моніторингу вод». Державний моніторинг вод здійснюється за предметними напрямами кількості та якості вод. Об'єктами державного моніторингу вод є: поверхневі води; підземні води та джерела; внутрішні морські води та територіальне море; виключна (морська) економічна зона України; джерела забруднення вод, включаючи зворотні води, аварійні скидання рідких продуктів і відходів, втрати продуктів і матеріалів при видобуванні корисних копалин у межах акваторій поверхневих вод, внутрішніх морських вод, територіального моря і виключної (морської) економічної зони України та дампінг відходів, води поверхневого стоку із сільськогосподарських угідь, фільтрацію забруднюючих речовин технологічних водойм та сховищ, масовий розвиток синьо-зелених водоростей; надходження шкідливих речовин з донних відкладів (вторинне забруднення) та інші джерела забруднення, щодо яких можуть здійснюватися спостереження. Результатом здійснення державного моніторингу вод є інформація, у тому числі:

- первинна інформація (дані спостережень), яку одержують суб'єкти державного моніторингу вод внаслідок спостережень;

- узагальнені дані, що стосуються певного проміжку часу або певної території;

- індекси і комплексні показники, одержані внаслідок узагальнення за параметрами;

- оцінки стану вод та джерел негативного впливу на нього;

- прогнози стану вод і його змін;

- науково обгрунтовані рекомендації, необхідні для прийняття рішень.

Інформація, здобута і оброблена суб'єктами державного моніторингу вод, є офіційною. Оцінки, прогнози та рекомендації для прийняття рішень, пов'язаних із станом водного фонду України, подаються на національному рівні - Кабінету Міністрів України; на регіональному рівні - Уряду Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям. Щорічно Мінприроди і його органи на місцях готують узагальнені оцінки стану вод та прогнози його змін, а також рекомендації, необхідні для прийняття рішень, і подають їх відповідним органам державної виконавчої влади у вигляді розділів до національної (на державному рівні) або регіональної (на регіональному рівні) доповідей про стан навколишнього природного середовища в Україні.

Завданням державного обліку вод є встановлення відомостей про кількість і якість вод, а також даних про водокористування, на основі яких здійснюється розподіл води між водокористувачами та розробляються заходи щодо раціонального використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів. Державний облік поверхневих вод здійснюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань гідрометеорології шляхом проведення постійних гідрометричних, гідрохімічних спостережень за кількісними і якісними характеристиками поверхневих вод. Державний облік підземних вод здійснюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань геології та використання надр шляхом спостережень за кількісними і якісними характеристиками підземних вод.

З метою систематизації даних державного обліку вод та визначення наявних для використання водних ресурсів складається Державний водний кадастр. Він ведеться Мінприроди за розділом "Поверхневі води"; Держгеонадрами за розділом "Підземні води"; Держводгоспом за розділом "Водокористування" в порядку, що визначений постановою Кабінету Міністрів України від 08.04.96 № 413 «Про затвердження Порядку ведення державного водного кадастру». Дані Державного водного кадастру використовуються для поточного і перспективного планування використання вод та здійснення водоохоронних заходів; розміщення виробничих сил на території країни; розроблення заходів щодо запобігання шкідливій дії вод та ліквідації її наслідків. Під час ведення державного водного кадастру Держводгосп, Мінприроди та Держгеонадра здійснюють забезпечення органів державної виконавчої влади даними державного водного кадастру в необхідному для них обсязі безкоштовно, а забезпечення підприємств, установ, організацій та громадян - у встановленому порядку. Таким чином, при розробленні містобудівної документації є забезпечена законодавством можливість отримати цю інформацію.

У Водному кодексі наведено класифікацію річок України залежно від водозбірної площі басейну річки та регламентовані обмеження робіт на малих річках з метою охорони їх водності.

Для створення сприятливого режиму водних об'єктів, попередження їх забруднення, засмічення і вичерпання, знищення навколоводних рослин і тварин, а також зменшення коливань стоку вздовж річок, морів та навколо озер, водосховищ і інших водойм Кодексом передбачено встановлення водоохоронних зон. Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них встановлений в постанові Кабінету Міністрів України від 08.05.96 № 486 «Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них». Зовнішні межі водоохоронних зон визначаються за спеціально розробленими проектами. Проекти цих зон затверджуються відповідними місцевими органами виконавчої влади або виконавчими комітетами рад. Водоохоронна зона є природоохоронною територією господарської діяльності, що регулюється (в Кодексі наведений перелік заборонених видів діяльності).

З метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм в межах водоохоронних зон Кодекс передбачає виділення земельних ділянок під прибережні захисні смуги (а у межах прибережної захисної смуги морів та навколо морських заток і лиманів -встановлення пляжної зони), регламентує їх ширину та перелік заборонених видів діяльності. Землі прибережних захисних смуг перебувають у державній та комунальній власності та можуть надаватися в користування лише для цілей, визначених цим Кодексом та постановою Кабінету Міністрів України від 13.05.96 № 502 «Про затвердження Порядку користування землями водного фонду». Прибережні захисні смуги встановлюються за окремими проектами землеустрою. У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням містобудівної документації. На островах встановлюється режим обмеженої господарської діяльності, передбачений для прибережних захисних смуг.

Виконавчі комітети місцевих Рад зобов'язані доводити до відома населення, всіх заінтересованих організацій рішення щодо меж водоохоронних зон і прибережних захисних смуг, а також водоохоронного режиму, який діє на цих територіях.

Для потреб експлуатації та захисту від забруднення, пошкодження і руйнування магістральних, міжгосподарських та інших каналів на зрошувальних і осушувальних системах, гідротехнічних та гідрометричних споруд, а також водойм і гребель на річках Кодекс зобов’язує встановлювати смуги відведення з особливим режимом користування. Розміри смуг відведення та режим користування ними встановлюються за проектом, який розробляється і затверджується водокористувачами за погодженням з державними органами охорони навколишнього природного середовища та водного господарства.

На судноплавних водних шляхах за межами міських поселень для проведення робіт, пов'язаних з судноплавством, необхідно встановлювати берегові смуги. Порядок встановлення берегових смуг водних шляхів та користування ними визначається Кабінетом Міністрів України.

З метою охорони водних об'єктів у районах забору води для централізованого водопостачання населення, лікувальних і оздоровчих потреб Кодекс передбачає встановлення зон санітарної охорони, які поділяються на пояси особливого режиму. Межі зон санітарної охорони водних об'єктів встановлюються місцевими Радами на їх території за погодженням з державними органами санітарного нагляду, охорони навколишнього природного середовища, водного господарства та геології. Режим зон санітарної охорони водних об'єктів встановлений в постанові Кабінету Міністрів України від 18.12.98 № 2024 «Про правовий режим зон санітарної охорони водних об’єктів».

Також Водним кодексом визначено, що водні об'єкти, які мають природні лікувальні властивості, належать до категорії лікувальних за умови їх включення до спеціального переліку. Такі водні об'єкти використовуються виключно у лікувальних і оздоровчих цілях. Перелік водних об'єктів, віднесених до категорії лікувальних, із зазначенням запасів вод та їх лікувальних властивостей, а також інших сприятливих для лікування і профілактики умов, затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань охорони здоров'я, спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань геології та використання надр і спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань водного господарства. Охорона водних об'єктів, віднесених до категорії лікувальних, здійснюється в порядку, встановленому для санітарної охорони курортів. З метою охорони водних об'єктів, віднесених до категорії лікувальних, встановлюються округи санітарної охорони курортів з особливим режимом у порядку, передбаченому законодавством про охорону здоров'я. Скидання будь-яких зворотних вод у водні об'єкти, що віднесені до категорії лікувальних, забороняється.

Згідно Лісового кодексу України усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави. До лісового фонду України належать лісові ділянки, в тому числі захисні насадження лінійного типу, площею не менше 0,1 гектара.

До лісового фонду України не належать зелені насадження в межах населених пунктів (парки, сади, сквери, бульвари тощо), які не віднесені в установленому порядку до лісів, а також окремі дерева і групи дерев, чагарники на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках. До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства. Віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства.

Відповідно до ст. 39 Лісового кодексу ліси України за екологічним і соціально-економічним значенням та залежно від основних виконуваних ними функцій поділяються на такі категорії:

1) захисні ліси (виконують переважно водоохоронні, ґрунтозахисні та інші захисні функції);

2) рекреаційно-оздоровчі ліси (виконують переважно рекреаційні, санітарні, гігієнічні та оздоровчі функції);

3) ліси природоохоронного, наукового, історико-культурного призначення (виконують особливі природоохоронні, естетичні, наукові функції тощо);

4) експлуатаційні ліси.

Поділ лісів на категорії залежно від основних виконуваних ними функцій проводиться в порядку, встановленому постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2007 № 733 «Про затвердження Порядку поділу лісів на категорії та виділення особливо захисних лісових ділянок».

В Лісовому кодексі регламентований зміст лісовпорядкування, яке передбачає, зокрема, інвентаризацію лісового фонду України з визначенням породного та вікового складу деревостанів, їх стану, якісних і кількісних характеристик лісових ресурсів; обґрунтування поділу лісів на категорії залежно від основних виконуваних ними функцій; виявлення типових та унікальних природних комплексів, місць зростання та оселення рідкісних та таких, що перебувають під загрозою зникнення видів тваринного і рослинного світу і підлягають заповіданню, включенню до екологічної мережі. На підставі цих матеріалів розробляється на засадах сталого розвитку проект організації та розвитку лісового господарства відповідного об'єкта лісовпорядкування з урахуванням стану та перспектив економічного і соціального розвитку регіону. Матеріали лісовпорядкування затверджуються в установленому порядку і ведуться органом виконавчої влади з питань лісового господарства Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства за погодженням відповідно з органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища. Затверджені матеріали лісовпорядкування є обов'язковими для планування і прогнозування використання лісових ресурсів.

Лісовим кодексом передбачено ведення Державного лісового кадастру, який включає облік якісного і кількісного стану лісового фонду України; поділ лісів на категорії залежно від основних виконуваних ними функцій; грошову оцінку лісів (у необхідних випадках); інші показники. Державний лісовий кадастр призначений для забезпечення органів державної влади, органів місцевого самоврядування, заінтересованих підприємств, установ, організацій і громадян достовірною та об'єктивною інформацією щодо природного, господарського стану та правового режиму використання лісового фонду України. Громадяни та юридичні особи мають право на отримання у встановленому законодавством порядку інформації про облік лісів.

Глава 11 Лісового кодексу присвячена питанням зміни цільового призначення земельних лісових ділянок та визначенню місць будівництва об’єктів, що впливають на стан і відтворення лісів. Зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання для житлової, громадської і промислової забудови провадиться переважно за рахунок площ, зайнятих чагарниками та іншими малоцінними насадженнями.

Зміна цільового призначення земельних лісових ділянок здійснюється за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центральних органів виконавчої влади з питань лісового господарства та охорони навколишнього природного середовища. Органи, що приймають таке рішення, одночасно вирішують питання про збереження або вирубування дерев і чагарників та про порядок використання одержаної при цьому деревини. При цьому застосовуються вимоги постанови Кабінету Міністрів України від 17.11.97 № 1279 «Про розміри та Порядок визначення втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, які підлягають відшкодуванню».

В ст.60,61 Лісового кодексу регламентуються процедури розміщення, проектування, будівництва і введення в дію підприємств, споруд та інших об'єктів, що шкідливо впливають на стан і відтворення лісів.

В якості джерел вихідної інформації, необхідної при розробленні містобудівної документації необхідно використовувати загальнодержавні, державні і регіональні (місцеві) програми з охорони, захисту, використання та відтворення лісів, які розробляються за участі центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища у сфері лісових відносин, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, районних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Повітряний кодекс України також регламентує планувальні обмеження, які мають бути враховані при розробленні містобудівної документації. Ці обмеження пов’язані з використанням земель аеропортів (аеродромів) та при аеродромних територій.

Землі аеропортів (аеродромів) – це земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди та обладнання, а також земельні ділянки, необхідні для забезпечення роботи аеропорту (аеродрому) та визначені генеральним планом. Землі аеропортів (аеродромів) за своїм цільовим призначенням є землями транспорту. Зміна цільового призначення земель аеропорту провадиться відповідно до Земельного кодексу України. Органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади на підставі затверджених в установленому законом порядку генеральних планів населених пунктів на довгостроковий період зобов'язані визначити земельні ділянки, необхідні для розвитку аеропортів (аеродромів). З часу початку процедури вибору майданчика і до ухвалення рішення про вибір майданчика для будівництва (розширення) аеропорту забороняються протягом одного року відведення земельних ділянок на майданчику, де передбачено будівництво, та видача дозволів на проектування і будівництво об'єктів та споруд, що ускладнюють будівельні роботи.

Приаеродромна територія - обмежена регламентованими розмірами місцевість навколо зареєстрованого згідно із встановленим порядком аеродрому (вертодрому) або постійного злітно-посадкового майданчика, до якої встановлені спеціальні вимоги щодо розташування різних об'єктів, а їх висота контролюється з урахуванням умов безпеки маневрування, зльоту та заходу на посадку повітряних суден. Будівлі і природні об'єкти, розташовані на приаеродромній території, не повинні становити загрози для польотів повітряних суден. Тому на приаеродромній території запроваджується особливий порядок здійснення діяльності, яка може вплинути на безпеку авіації та створити перешкоди для роботи наземних засобів зв'язку, навігації та спостереження. До такої діяльності належать будівництво, вибухові роботи; діяльність, що сприяє скупченню птахів; установлення радіовипромінювальних пристроїв; роботи, пов'язані з використанням лазерних пристроїв, що можуть випромінювати у повітряний простір; роботи, пов'язані із запуском ракет, метеорологічних радіозондів та куль-пілотів; діяльність, пов'язана з польотами літальних апаратів, з викидами диму та газів, що можуть погіршувати видимість у районі аеродрому; будівництво високовольтних повітряних ліній, висадка та вирощування дерев або зелених насаджень. Визначення умов забудови, використання землі і споруд та здійснення діяльності на приаеродромній території здійснюється органами місцевого самоврядування згідно із законом за погодженням з експлуатантом аеродрому та уповноваженим органом з питань цивільної авіації. Інформація про розміри приаеродромної території доводиться експлуатантом аеродрому або постійного злітно-посадкового майданчика чи уповноваженою ним особою до відома відповідних органів місцевого самоврядування, на території здійснення повноважень яких знаходиться земельна ділянка, яка повністю чи частково належить до приаеродромної території. Розмір приаеродромної території залежить від розмірів аеродрому та визначається авіаційними правилами України. У смугах повітряних підходів до аеродромів може бути обмежено спорудження об'єктів, у яких може одночасно перебувати значна кількість людей, а також об'єктів підвищеної небезпеки, обмежено розташування високовольтних повітряних ліній. На відстані до 15 кілометрів від меж аеродрому забороняється відкрите складування харчових відходів, розміщення звалищ, спорудження або розбудова споруд, які сприяють масовому скупченню птахів і можуть створювати загрозу для повітряного руху.

В ст. 84 Повітряного кодексу регламентуються заходи щодо захисту населення від шкідливого впливу викидів (емісії) забруднюючих речовин, шуму, електромагнітного випромінювання, ризику авіаційних подій під час експлуатації повітряних суден. До них, зокрема, належить просторове зонування території навколо аеропорту з урахуванням умов авіаційного шуму та інших несприятливих екологічних факторів (викидів забруднюючих речовин, електромагнітного випромінювання об'єктів авіаційної діяльності та ризику авіаційних подій), відповідне її планування і забудову.

Завданням Кодексу України про надра є регулювання гірничих відносин з метою забезпечення раціонального, комплексного використання надр для задоволення потреб у мінеральній сировині та інших потреб суспільного виробництва, охорони надр, гарантування при користуванні надрами безпеки людей, майна та навколишнього природного середовища, а також охорона прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій та громадян. При розробленні містобудівної документації необхідно використовувати геологічну інформацію. Вона включає в себе результати геологічного вивчення надр, що містяться в Державному інформаційному геологічному фонді України,а також в місцевих програмах розвитку мінерально-сировинної бази, раціонального використання та охорони надр, що розробляються, затверджуються та виконуються Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами.

Умови розпорядження геологічною інформацією, в тому числі і тією, що підлягає обов'язковій передачі до Державного інформаційного геологічного фонду України (Геоінформ), визначаються Положенням про порядок розпорядження геологічною інформацією, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 13 червня 1995 р. N 423. Геологічна інформація, створена (придбана) на кошти державного бюджету і передана до Геоінформу, надається у користування на договірній основі, причому органам державної влади та органам місцевого самоврядування, державним і комунальним підприємствам, установам і організаціям - безоплатно. Юридичні та фізичні особи, що бажають отримати для користування геологічну інформацію, надсилають до Геоінформу запит, задоволення якого здійснюється протягом місяця. Геологічна інформація, створена (придбана) на власні кошти юридичних та фізичних осіб, надається у користування власником інформації на умовах, визначених договором.

Переліки корисних копалин загальнодержавного та місцевого значення затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 12.12.94 № 827. Родовища, в тому числі техногенні, запаси і прояви корисних копалин підлягають обліку у державному кадастрі родовищ і проявів корисних копалин та державному балансі запасів корисних копалин у порядку, що встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 31.01.95 № 75. Державний кадастр родовищ і проявів корисних копалин містить відомості про кожне родовище, включене до Державного фонду родовищ корисних копалин, щодо кількості та якості запасів корисних копалин і наявних у них компонентів, гірничо-технічних, гідрогеологічних та інших умов розробки родовища та його геолого-економічну оцінку, а також відомості про кожний прояв корисних копалин. Державний баланс запасів корисних копалин містить відомості про кількість, якість та ступінь вивчення запасів корисних копалин щодо родовищ, які мають промислове значення, їх розміщення, рівень промислового освоєння, а також відомості про видобуток, втрати і забезпеченість суспільного виробництва розвіданими запасами корисних копалин. Державний кадастр родовищ і проявів корисних копалин та Державний баланс запасів корисних копалин ведуться спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з геологічного вивчення та забезпечення раціонального використання надр.

Ст. 58 Кодексу України про надра встановлює заборону на проектування і будівництво населених пунктів, промислових комплексів та інших об'єктів без попереднього геологічного вивчення ділянок надр, що підлягають забудові. Порядок забудови площ залягання корисних копалин загальнодержавного значення встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 17 січня 1995 р. N 33, а місцевого значення - за погодженням з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, відповідними місцевими радами.

А ст.65 цього Кодексу встановлює відповідальність за порушення законодавства про надра, зокрема, за порушення встановленого порядку забудови площ залягання корисних копалин.

Планувальні обмеження, які необхідно враховувати в містобудівній документації, визначаються також в Законі України «Про правовий режим територій, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи». Закон регулює питання поділу території на відповідні зони, режим їх використання та охорони, умови проживання та роботи населення, господарську, науково-дослідну та іншу діяльність в цих зонах. Закон закріплює і гарантує забезпечення режиму використання та охорони вказаних територій з метою зменшення дії радіоактивного опромінення на здоров'я людини та на екологічні системи. Залежно від ландшафтних та геохімічних особливостей грунтів, величини перевищення природного доаварійного рівня накопичення радіонуклідів у навколишньому середовищі, пов'язаних з ними ступенів можливого негативного впливу на здоров'я населення, вимог щодо здійснення радіаційного захисту населення та інших спеціальних заходів, з урахуванням загальних виробничих та соціально-побутових відносин територія, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, поділяється на 4 зони: зона відчуження, зона безумовного (обов'язкового) відселення,зона гарантованого добровільного відселення та зона посиленого радіоекологічного контролю. Межі зон встановлюються та переглядаються Кабінетом Міністрів України. Перелік населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення, міститься в постанові Кабінету Міністрів України від 23.07.91 № 106 «Про організацію виконання постанов Верховної Ради Української РСР про порядок введення в дію законів Української РСР «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» та «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок чорнобильської катастрофи». Карти зазначених зон, перелік населених пунктів, віднесених до цих зон, один раз на три роки публікуються в загальнодержавних та регіональних друкованих засобах масової інформації і зберігаються у відповідних центральних та місцевих органах державної влади. В Законі наведені визначення та обмеження на використання радіаційно небезпечних та радіактивно забруднених земель.

Розділи містобудівної документації, пов’язані з обґрунтуванням економічного розвитку територій, повинні враховувати норми законів України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України», «Про стимулювання розвитку регіонів». Закон «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» визначає правові, економічні та організаційні засади формування органами виконавчой влади та місцевого самоврядування цілісної системи прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку України, окремих галузей економіки та окремих адміністративно-територіальних одиниць (Автономної Республіки Крим, областей, районів та міст України) як складової частини загальної системи державного регулювання економічного і соціального розвитку держави. Система прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку складається з:

прогнозів економічного і соціального розвитку України на середньостроковий період (5 років) та короткостроковий період;

Державної програми економічного і соціального розвитку України на короткостроковий період (щорічно);

прогнозів економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим, областей, районів та міст на середньостроковий період;

програм економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим, областей, районів та міст на короткостроковий період;

прогнозів розвитку окремих галузей економіки на середньостроковий період;

програм розвитку окремих галузей економіки.

Закон України «Про стимулювання розвитку регіонів» визначає правові, економічні та організаційні засади реалізації державної регіональної політики щодо стимулювання розвитку регіонів та подолання депресивності територій. Даються критерії віднесення регіонів до депресивних, промислових та сільських. Передбачається здійснення державного стимулювання розвитку регіонів, виконання регіональних стратегій розвитку на основі угод щодо регіонального розвитку, які укладаються між Кабінетом Міністрів України та Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською, Севастопольською міськими радами.

В основу прийняття містобудівних рішень щодо забезпечення населення об’єктами соціальної сфери мають бути покладені вимоги Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії». Цей Закон визначає правові засади формування та застосування державних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією України та законами України основних соціальних гарантій. Державні соціальні стандарти обов'язково враховуються при розробці програм економічного і соціального розвитку. Соціальні норми і нормативи - показники необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг та забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами. Для встановлення державних соціальних нормативів у сфері надання соціальних послуг визначаються перелік, види, обсяги та показники якості соціальних послуг, які надаються за рахунок державного та місцевого бюджетів і страхових фондів. Держава гарантує забезпечення основних потреб громадян на рівні встановлених законом державних соціальних стандартів і нормативів. До переліку таких нормативів належать нормативи у сфері житлово-комунального обслуговування (зокрема, соціальна норма житла та нормативи користування житлово-комунальними послугами), у сфері транспортного обслуговування та зв'язку (норми забезпечення населення транспортом загального користування та послугами зв'язку), у сфері охорони здоров'я (перелік та обсяг гарантованого рівня медичної допомоги громадянам у державних і комунальних закладах охорони здоров'я; нормативи забезпечення стаціонарною медичною допомогою; нормативи санаторно-курортного забезпечення; у сфері забезпечення навчальними закладами (перелік та обсяг послуг, що надаються державними і комунальними закладами дошкільної, загальної середньої, професійно-технічної та вищої освіти; нормативи граничного наповнювання класів, груп та співвідношення вихованців, учнів, студентів і педагогічних працівників у навчальних закладах), у сфері обслуговування закладами культури (зокрема, нормативи забезпечення населення закладами, підприємствами, організаціями та установами культури), у сфері обслуговування закладами фізичної культури та спорту (в тому числі нормативи забезпечення населення закладами фізичної культури та спорту), у сфері побутового обслуговування, торгівлі та громадського харчування (нормативи забезпечення населення побутовими послугами; нормативи забезпечення торговельною площею та місцями у закладах громадського харчування).

Цей Закон набрав чинності 5 жовтня 2000 року. Ним доручалось Кабінету Міністрів України у шестимісячний термін розробити та затвердити державний класифікатор соціальних стандартів і нормативів. Оскільки це не було зроблено, у якості таких нормативів використовуються містобудівні норми ДБН 360-92**, хоча вони в окремих позиціях вже застаріли й потребують коригування.

Низка наступних законів регламентує обґрунтування містобудівних рішень щодо створення та розвитку інженерно-транспортної інфраструктури.

Закон України «Про питну воду та питне водопостачання» визначає правові, економічні та організаційні засади функціонування системи питного водопостачання, спрямовані на гарантоване забезпечення населення якісною та безпечною для здоров'я людини питною водою. Держава гарантує захист прав споживачів у сфері питної води та питного водопостачання шляхом: здійснення заходів організаційного, науково-технічного, санітарно-епідеміологічного, природоохоронного, економічного, правового характеру щодо поліпшення якості питної води, розвитку питного водопостачання, охорони джерел і систем питного водопостачання, відновлення запасів питної води; пріоритетного розвитку систем централізованого питного водопостачання та водовідведення, створення резервних систем питного водопостачання; зобов'язання центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій дотримуватися екологічних вимог та санітарного законодавства під час проектування, будівництва, реконструкції, введення в дію та експлуатації систем питного водопостачання. До повноважень Кабінету Міністрів України у сфері питної води та питного водопостачання належать затвердження проектів зон санітарної охорони об'єктів централізованого питного водопостачання, які розташовані на території більш як однієї області; встановлення режиму зон санітарної охорони джерел та об'єктів централізованого питного водопостачання. До повноважень Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій у сфері питної води та питного водопостачання належать розроблення і реалізація місцевих програм у сфері питної води та питного водопостачання, участь у розробленні і реалізації державних та регіональних програм у цій сфері; забезпечення дотримання правил користування водозабірними спорудами, призначеними для задоволення потреб споживачів у питній воді, обмеження або заборона використання питної води для промислових потреб, відповідальність за належне забезпечення жителів міст, інших населених пунктів питною водою, кількість та якість якої повинні відповідати нормативним вимогам; розроблення та реалізація проектів зон санітарної охорони джерел та об'єктів централізованого питного водопостачання. До повноважень органів місцевого самоврядування у сфері питної води та питного водопостачання належать затвердження з урахуванням вимог законодавства у сфері питної води та питного водопостачання проектів містобудівних програм, генеральних планів забудови населених пунктів, іншої містобудівної документації; затвердження та реалізація місцевих програм у сфері питної води та питного водопостачання, участь у розробленні та реалізації відповідних державних і місцевих програм; надання згоди на розміщення на відповідній території нових або реконструкцію діючих об'єктів, діяльність яких може завдати шкоди джерелам та системам питного водопостачання; встановлення зон санітарної охорони джерел та об'єктів централізованого питного водопостачання.

На водні об'єкти, які є джерелами питного водопостачання, повинні бути складені в установленому законодавством порядку паспорти. Перелік показників якості води у паспорті джерела питного водопостачання має відповідати переліку, що визначений державним стандартом на питну воду.

У сфері питної води та питного водопостачання встановлюються нормативи питного водопостачання; екологічні нормативи якості води джерел питного водопостачання; технологічні нормативи використання питної води; технічні умови у сфері питної води та питного водопостачання. Порядок розроблення та затвердження нормативів питного водопостачання встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 25.08.04 № 1107 «Про затвердження Порядку розроблення та затвердження нормативів питного водопостачання», згідно якої нормативи питного водопостачання у конкретному населеному пункті розробляються та науково обґрунтовуються згідно з Методикою визначення нормативів питного водопостачання населення спеціалізованими науково-дослідними організаціями на замовлення місцевих адміністрацій або органів місцевого самоврядування та затверджуються ними після погодження з місцевими органами виконавчої влади з питань охорони здоров'я, охорони навколишнього природного середовища та водного господарства. Методика визначення нормативів питного водопостачання населення розробляється та затверджується центральним органом виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства за погодженням з центральними органами виконавчої влади з питань охорони здоров'я, охорони навколишнього природного середовища та водного господарства.

Закон України «Про електроенергетику» визначає джерела отримання інформації для розроблення відповідних розділів містобудівної документації. Це комплексні плани постачання енергії споживачам, які розробляються за участі місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Ці органи також погоджують питання розміщення на підпорядкованій їм території об'єктів електроенергетики, виходячи з інтересів територіальної громади, і можуть надати відповідну інформацію.

Законом також визначається необхідність встановлення охоронних зон електричних мереж та інших особливо важливих об'єктів електроенергетики, в яких діють обмеження, передбачені законодавством України щодо використання земель. Для забезпечення безпеки населення, що мешкає в районі розташування об'єктів електроенергетики, встановлюються санітарно-захисні зони, розміри та порядок використання яких визначаються в нормативно-правових актах і проектах цих об'єктів, затверджених у встановленому порядку. Усі види господарської діяльності в санітарно-захисних зонах, дозволені режимом їх використання, можуть провадитися тільки за погодженням з власником об'єкта електроенергетики або уповноваженим ним органом.

Необхідно звернути увагу на Закон України «Про теплопостачання», який встановлює необхідність розроблення та реалізації схем теплопостачання населених пунктів України на 5-7 років з урахуванням генеральних планів населених пунктів, що має сприяти реалізації містобудівних рішень.

При розробленні містобудівної документації необхідно враховувати наведену в Законі України «Про автомобільні дороги» класифікацію цих доріг. Автомобільні дороги поділяються на:

автомобільні дороги загального користування державного (міжнародні, національні, регіональні, територіальні) та місцевого значення(обласні та районні);

вулиці і дороги міст та інших населених пунктів;

відомчі (технологічні) автомобільні дороги (внутрішньогосподарські технологічні дороги, що знаходяться у власності юридичних або фізичних осіб);

автомобільні дороги на приватних територіях.

Перелік доріг державного значення, у тому числі їх ділянок, що суміщаються з вулицями міст та інших населених пунктів і фінансуються з державного бюджету, затверджує Кабінет Міністрів України один раз на три роки. Перелік доріг місцевого значення, у тому числі їх ділянок, що суміщаються з вулицями міст та інших населених пунктів, затверджують Рада міністрів Автономної Республіки Крим та обласні державні адміністрації один раз на три роки.

В Законі визначені складові кожного виду автомобільних доріг та режим їх використання. Будівництво споруд, об'єктів дорожнього сервісу, автозаправних станцій, прокладення інженерних мереж та виконання інших робіт у межах смуги відведення автомобільних доріг здійснюються згідно з дозволом органів державного управління автомобільними дорогами та за попереднім погодженням з відповідними підрозділами Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України в порядку, передбаченому законодавством України.

Закон України «Про транспорт» містить класифікацію видів транспорту та склад земель, що надаються підприємствам і організаціям транспорту згідно із Земельним кодексом України, для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту, вдосконалення і розвитку об'єктів транспорту. Розміри земельних ділянок, що надаються для зазначених цілей, визначаються відповідно до затверджених у встановленому порядку норм або проектно-технічної документації. Розміщення споруд та інших об'єктів транспорту на землях, наданих в користування підприємствам транспорту, здійснюється за погодженням з місцевими органами влади і самоврядування.

Згідно Закону єдину транспортну систему України становлять:

транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, а також міський електротранспорт, у тому числі метрополітен);

промисловий залізничний транспорт;

відомчий транспорт;

трубопровідний транспорт;

шляхи сполучення загального користування.

З метою забезпечення належної експлуатації споруд та інших об'єктів транспорту, а також охорони земель від негативного впливу зазначених об'єктів на землях, наданих у користування підприємствам транспорту, можуть встановлюватися охоронні зони з особливими умовами землекористування. Не допускається розміщення об'єктів, пов'язаних з виробництвом, зберіганням, навантажуванням, транспортуванням і розвантажуванням вибухових, легкозаймистих, радіоактивних і отруйних речовин поблизу місць загального користування, споруд, жилих масивів, природних територій та об'єктів, що підлягають особливій охороні. Мінімальна відстань від таких об'єктів визначається відповідними будівельними нормами та правилами, погодженими з центральним органом виконавчої влади в галузі транспорту, відповідними законодавчими актами. Відповідальність за дотримання встановлених нормативів при будівництві та експлуатації газопроводів, нафтопроводів та інших комунікацій, що перетинають залізничні колії та автомобільні дороги або межують з цими коліями і дорогами, несуть власники таких комунікацій.

Закони України «Про залізничний транспорт», «Про трубопровідний транспорт», постанова Кабінету Міністрів України від 16.11.02 № 1747 «Про затвердження Правил охорони магістральних трубопроводів» деталізують вимоги до розміщення цих об’єктів.

Прийняття містобудівних рішень щодо створення умов, сприятливих для життєдіяльності людини, має базуватись на вимогах Закону України «Про благоустрій населених пунктів» та постанови Кабінету Міністрів України від 01.08.2006 № 1045 «Про затвердження Порядку видалення дерев, кущів, газонів і квітників у населених пунктах». Згідно цього Закону утримання в належному стані території - використання її за призначенням відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, правил благоустрою території населеного пункту, а також санітарне очищення території, її озеленення, збереження та відновлення об'єктів благоустрою. Наведена класифікація об’єктів та елементів благоустрою. Зазначено, що проектування, будівництво та реконструкція об'єктів комплексного благоустрою здійснюються на основі генерального плану населеного пункту, комплексних транспортних схем та схем організації дорожнього руху, детальних планів територій та проектів забудови території житлових районів, мікрорайонів (кварталів), планів червоних ліній з урахуванням природно-кліматичних умов і містобудівних особливостей населеного пункту, експлуатаційних, екологічних та санітарних норм і правил, умов безпеки руху транспорту та пішоходів, етапності будівництва, реконструкції і капітального ремонту. Будівлі та споруди торговельного, соціально-культурного, спортивного та іншого призначення на території об'єкта благоустрою можуть бути розташовані відповідно до затвердженої містобудівної документації. Визначені види спеціальної документації, яка затверджується сільськими, селищними, міськими радами і відповідно до якої здійснюються роботи з благоустрою. Це місцеві програми з благоустрою населених пунктів, правила благоустрою територій населених пунктів, технічна документація з питань благоустрою територій населених пунктів (проекти, схеми, карти, атласи тощо). Правила благоустрою території населеного пункту – це нормативно-правовий акт, яким установлюється порядок благоустрою та утримання територій об'єктів благоустрою. Вони мають розроблятись для всіх сіл, селищ, міст.

Формування в містобудівній документації пропозицій щодо розвитку рекреаційно-оздоровчої та туристичної галузі має ґрунтуватись на законах «Про туризм» та «Про курорти».

Закон України «Про туризм» визначає загальні правові, організаційні та соціально-економічні засади реалізації державної політики України в галузі туризму та спрямований на забезпечення закріплених Конституцією України прав громадян на відпочинок, свободу пересування, охорону здоров'я, на безпечне для життя і здоров'я довкілля, задоволення духовних потреб та інших прав при здійсненні туристичних подорожей. Він встановлює засади раціонального використання туристичних ресурсів та регулює відносини, пов'язані з організацією і здійсненням туризму на території України.

Серед основних цілей державного регулювання в галузі туризму є:

- забезпечення закріплених Конституцією України прав громадян на відпочинок, свободу пересування, відновлення і зміцнення здоров'я, на безпечне для життя і здоров'я довкілля, задоволення духовних потреб та інших прав;

- збереження цілісності туристичних ресурсів України, їх раціональне використання, охорона культурної спадщини та довкілля, врахування державних і громадських інтересів при плануванні та забудові територій.

Для досягнення цих цілей органами державної влади та органами місцевого самоврядування в межах їх повноважень затверджуються державні цільові, регіональні та інші програми розвитку туризму, які мають бути використані при розробленні містобудівної документації як вихідні дані.

Законом визначаються класифікація та оцінка туристичних ресурсів України, режим їх охорони, порядок використання з обліком гранично припустимих навантажень на об'єкти культурної спадщини та довкілля, порядок збереження цілісності туристичних ресурсів України, заходи для їх відновлення. Під час містобудівного планування, проектування, розміщення, будівництва і реконструкції об'єктів містобудування на територіях рекреаційних зон необхідно передбачати максимальну інтеграцію споруджуваних об'єктів із місцевим соціально-економічним, природним та історико-культурним середовищем. Унікальні туристичні ресурси можуть знаходитися на особливому режимі охорони, що обмежує доступ до них. Обмеження доступу до туристичних ресурсів визначається їх реальною пропускною спроможністю, рівнем припустимого антропогенного навантаження, сезонними та іншими умовами.

Закон України «Про курорти» визначає правові, організаційні, економічні та соціальні засади розвитку курортів в Україні та спрямований на забезпечення використання з метою лікування і оздоровлення людей природних лікувальних ресурсів, природних територій курортів та їх охорони. Підставою для прийняття рішення про оголошення природної території курортною є наявність на ній природних лікувальних ресурсів, необхідної інфраструктури для їх експлуатації та організації лікування людей. Список населених пунктів України, віднесених до курортних затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 15.12.97 № 1391.

За своєю спеціалізацією курорти поділяються на курорти загального призначення та спеціалізовані курорти для лікування конкретних захворювань. Медичний профіль (спеціалізація) курортів визначається з урахуванням властивостей природних лікувальних ресурсів. До природних лікувальних ресурсів належать мінеральні і термальні води, лікувальні грязі та озокерит, ропа лиманів та озер, морська вода, природні об'єкти і комплекси із сприятливими для лікування кліматичними умовами, придатні для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань. Забудова курортів здійснюється відповідно до затверджених у встановленому законодавством порядку генеральних планів курортів, іншої містобудівної документації. Будівництво на курортах нових і розширення діючих промислових підприємств та інших об'єктів, не пов'язаних безпосередньо із задоволенням потреб відпочиваючих і місцевого населення, потреб курортного та житлового будівництва, або таких, що можуть негативно впливати на природні лікувальні фактори, забороняється.

З метою збереження природних властивостей наявних лікувальних ресурсів, запобігання забрудненню, пошкодженню та передчасному виснаженню цих ресурсів організовується санітарна охорона курортів шляхом встановлення в межах курорту округу санітарної (гірничо-санітарної) охорони. Округ санітарної охорони - це територія земної поверхні, зовнішній контур якої збігається з межею курорту. В межах цієї території забороняються будь-які роботи, що призводять до забруднення грунту, повітря, води, завдають шкоди лісу, іншим зеленим насадженням, сприяють розвитку ерозійних процесів і негативно впливають на природні лікувальні ресурси, санітарний та екологічний стан природних територій курортів. Для курортів, які використовують родовища корисних копалин, що належать до природних лікувальних ресурсів (підземні мінеральні води, лікувальні грязі тощо), встановлюються округи гірничо-санітарної охорони.

Межі округів і зон санітарної (гірничо-санітарної) охорони курортів державного значення затверджуються Верховною Радою України одночасно з прийняттям рішення про оголошення природних територій курортними територіями державного значення. Межі округів і зон санітарної (гірничо-санітарної) охорони курортів місцевого значення затверджуються відповідно Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами одночасно з прийняттям рішення про оголошення природних територій курортними територіями місцевого значення. Режими округів і зон санітарної (гірничо-санітарної) охорони курортів державного значення затверджуються Кабінетом Міністрів України, а курортів місцевого значення - Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями. Ця інформація має бути врахована при розробленні містобудівної документації. Округ санітарної охорони поділяється на три зони: перша зона (зона суворого режиму); друга зона (зона обмежень); третя зона (зона спостережень). Встановлення меж зон санітарної охорони здійснюється в порядку розроблення проектів землеустрою. В Законі визначені критерії визначення меж зон санітарної охорони та режим їх забудови.

Розділ містобудівної документації, що містить заходи із створення сприятливого середовища життєдіяльності людини, повинен розроблятись з врахуванням вимог законів України, спрямованих на регулювання відносин у галузі охорони, використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідації негативного впливу господарської та іншої діяльності на людей та навколишнє природне середовище, збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об'єктів, пов'язаних з історико-культурною спадщиною.

Закон України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки» визначає склад, сучасний стан та перспективи розвитку екологічної мережі (включаючи території та об’єкти природно-заповідного фонду, водні об’єкти, ліси, курортні та оздоровчо-лікувальні території, рекреаційні території тощо), складання регіональних схем формування екологічної мережі; встановлює завдання щодо розроблення проектів та відведення земель для організації нових та розміщення існуючих національних природних парків, біосферних заповідників, національних природних парків.

Екологічна мережа - єдина територіальна система, яка включає ділянки природних ландшафтів, що підлягають особливій охороні, і території та об'єкти природно-заповідного фонду, курортні і лікувально-оздоровчі, рекреаційні, водозахисні, полезахисні території та об'єкти інших типів, що визначаються законодавством України, і є частиною структурних територіальних елементів (далі - елементи) екологічної мережі - природних регіонів, природних коридорів, буферних зон. Національна екологічна мережа включає частину земель країни, на яких збереглися майже незмінені чи частково змінені природні ландшафти. Крім того, до складу екологічної мережі входять окремі прибережні ділянки акваторії Азовського і Чорного морів. Формування екологічної мережі передбачає зміни в структурі земельного фонду країни шляхом віднесення (на підставі обгрунтування екологічної безпеки та економічної доцільності) частини земель господарського використання до категорій, що підлягають особливій охороні з відтворенням притаманного їм різноманіття природних ландшафтів.

Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки розроблена відповідно до рекомендацій Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття (1995 р.) щодо питання формування Всеєвропейської екологічної мережі як єдиної просторової системи територій країн Європи з природним або частково зміненим станом ландшафту. Основною метою Програми є збільшення площі земель країни з природними ландшафтами до рівня, достатнього для збереження їх різноманіття, близького до притаманного їм природного стану, та формування їх територіально єдиної системи, побудованої відповідно до забезпечення можливості природних шляхів міграції та поширення видів рослин і тварин, яка б забезпечувала збереження природних екосистем, видів рослинного і тваринного світу та їх популяцій. При цьому національна екологічна мережа має відповідати вимогам щодо її функціонування у Всеєвропейській екологічній мережі та виконувати провідні функції щодо збереження біологічного різноманіття. Крім того, Програма має сприяти збалансованому та невиснажливому використанню біологічних ресурсів у господарській діяльності. Основними завданнями Програми у сфері формування національної екологічної мережі є:

визначення просторової структури екологічної мережі з метою систематизації та визначення шляхів об'єднання природних середовищ існування популяцій видів дикої флори та фауни у територіально цілісний комплекс;

визначення площі окремих елементів екологічної мережі для забезпечення сприятливих умов існування, вільного розселення та міграції видів рослин і тварин;

обгрунтування та опрацювання організаційних, економічних, науково-практичних та інших заходів щодо забезпечення процесу формування та захисту екологічної мережі;

визначення ділянок для формування складових елементів національної екологічної мережі - природних регіонів, природних коридорів загальнодержавного значення, їх місця у структурі земельних угідь;

оптимізація площі, структури, стану елементів екологічної мережі, підвищення статусу їх охорони;

резервування та подальше надання статусу заповідних територіям, багатим на біорізноманіття, особливо старовіковим природним угрупованням, прирусловим, гірським і байрачним лісам, цілинним землям, типовим та унікальним екосистемам і ландшафтам, середовищам існування рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тварин і рослин, геологічним утворенням, еталонним типам грунтів тощо;

узгодження питань, пов'язаних із транскордонним поєднанням елементів екологічних мереж суміжних країн з елементами національної екологічної мережі України з метою розбудови Всеєвропейської екологічної мережі;

інформування населення про роль екологічної мережі в дотриманні екологічної рівноваги в регіонах, участь місцевих органів виконавчої влади та населення у збереженні ландшафтного різноманіття.

В Законі наведені складові структурних елементів екологічної мережі та концептуальні положення формування національної екологічної мережі.

Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» визначає санітарне та епідемічне благополуччя населення як стан здоров'я населення та середовища життєдіяльності людини, при якому показники захворюваності перебувають на усталеному рівні для даної території, умови проживання сприятливі для населення, а параметри факторів середовища життєдіяльності знаходяться в межах, визначених санітарними нормами. Для забезпечення цього планування і забудова населених пунктів, курортів повинні передбачати створення найбільш сприятливих умов для життя, а також для збереження і зміцнення здоров'я громадян. Підприємства, установи, організації та громадяни при розробленні і використанні нових технологій, проектуванні, розміщенні, будівництві, реконструкції та технічному переобладнанні підприємств, виробничих об'єктів і споруд будь-якого призначення, плануванні та забудові населених пунктів, курортів, проектуванні і будівництві каналізаційних, очисних, гідротехнічних споруд, інших об'єктів зобов'язані дотримувати вимог санітарного законодавства. Для водопроводів господарсько-питного водопостачання, їх джерел необхідно встановлювати зони санітарної охорони із спеціальним режимом. Підприємства, установи і організації мають право на одержання від органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, а також відповідних органів і закладів охорони здоров'я інформації про стан здоров'я населення, санітарну та епідемічну ситуацію, нормативно-правові акти з питань забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення та санітарні норми.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» визначає навколишнє природне середовище як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів, природні ресурси, як залучені в господарський обіг, так і невикористовувані в народному господарстві в даний період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ), ландшафти та інші природні комплекси. В Законі наведено переліки природних ресурсів загальнодержавного та місцевого значення. Природні території та об'єкти, що підлягають особливій охороні, утворюють єдину територіальну систему і включають території та об'єкти природно-заповідного фонду, курортні та лікувально-оздоровчі, рекреаційні, водозахисні, полезахисні та інші типи територій та об'єктів, що визначаються законодавством України. Рекреаційними зонами є ділянки суші і водного простору, призначені для організованого масового відпочинку населення і туризму. На території рекреаційних зон забороняються господарська та інша діяльність, що негативно впливає на навколишнє природне середовище або може перешкодити використанню їх за цільовим призначенням; зміни природного ландшафту та проведення інших дій, що суперечать використанню цих зон за прямим призначенням. Режим використання цих територій визначається Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевими Радами відповідно до законодавства України та Автономної Республіки Крим.

Джерелами інформації при розробленні містобудівної документації мають бути державні цільові, міждержавні, регіональні, місцеві та інші територіальні програми, які розробляються згідно цього Закону, дані державного моніторингу навколишнього природного середовища та державному обліку об'єктів, що шкідливо впливають або можуть вплинути на стан навколишнього природного середовища, види та кількість шкідливих речовин, що потрапляють у навколишнє природне середовище, види й розміри шкідливих фізичних та біологічних впливів на нього. Порядок здійснення державного моніторингу навколишнього природного середовища визначений Кабінетом Міністрів України в постановах від 20.08.1993 № 661 «Про затвердження Положення про моніторинг земель»; від 20.07.1996 № 815 «Про затвердження Порядку здійснення державного моніторингу вод»; від 30.03.1998 № 391 „Про затвердження Положення про державну систему моніторингу довкілля", від 09.03.1999 № 343 «Про затвердження Порядку організації та проведення моніторингу в галузі охорони атмосферного повітря»; від 26.02.2004 № 51 «Про затвердження Положення про моніторинг ґрунтів на землях сільськогосподарського призначення».

Спеціально уповноважені державні органи разом з відповідними науковими установами забезпечують організацію короткострокового і довгострокового прогнозування змін навколишнього природного середовища, які повинні враховуватися при розробці і виконанні програм та заходів щодо економічного та соціального розвитку країни, в тому числі щодо охорони навколишнього природного середовища, використання і відтворення природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, його органи на місцях, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, діяльність яких може негативно вплинути або впливає на стан навколишнього природного середовища, життя і здоров'я людей, зобов'язані забезпечувати вільний доступ населення до інформації про стан навколишнього природного середовища. Екологічне інформаційне забезпечення здійснюється органами державної влади та органами місцевого самоврядування в межах їх повноважень шляхом:

а) підготовки спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів і подання на розгляд Верховної Ради України щорічної Національної доповіді про стан навколишнього природного середовища в Україні, а після її розгляду Верховною Радою України - опублікування окремим виданням та розміщення в системі Інтернет;

б) щорічного інформування Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними державними адміністраціями, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями відповідних рад та населення про стан навколишнього природного середовища відповідних територій;

в) систематичного інформування населення через засоби масової інформації про стан навколишнього природного середовища, динаміку його змін, джерела забруднення, розміщення відходів чи іншої зміни навколишнього природного середовища і характер впливу екологічних факторів на здоров'я людей;

д) забезпечення вільного доступу до екологічної інформації, яка не становить державної таємниці і міститься у списках, реєстрах, архівах та інших джерелах.

В ст.59 Закону містяться екологічні вимоги при розміщенні і розвитку населених пунктів: планування, розміщення, забудова і розвиток населених пунктів здійснюються за рішенням місцевих рад з урахуванням екологічної ємкості територій, додержанням вимог охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів та екологічної безпеки. При розробці генеральних планів розвитку і розміщення населених пунктів сільські, селищні, міські ради встановлюють режим використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища та екологічної безпеки у приміських та зелених зонах за погодженням з радами, на території яких вони знаходяться, відповідно до законодавства України.

Вся вищенаведена інформація має бути джерелом вихідних даних для розроблення містобудівної документації. Додаткову інформацію можна отримати в постанові Кабінету Міністрів України від 27.07.95 № 554 «Про перелік видів діяльності та об’єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку».

Закон України «Про охорону атмосферного повітря» визначає правові і організаційні основи та екологічні вимоги в галузі охорони атмосферного повітря і спрямований на збереження та відновлення природного стану атмосферного повітря, створення сприятливих умов для життєдіяльності, забезпечення екологічної безпеки та запобігання шкідливому впливу атмосферного повітря на здоров'я людей та навколишнє природне середовище. Закон трактує термін «охорона атмосферного повітря» як систему заходів, пов'язаних із збереженням, поліпшенням та відновленням стану атмосферного повітря, запобіганням та зниженням рівня його забруднення та впливу на нього хімічних сполук, фізичних та біологічних факторів. Для оцінки стану забруднення атмосферного повітря встановлюються нормативи екологічної безпеки атмосферного повітря та нормативи гранично допустимих викидів в атмосферне повітря забруднюючих речовин, рівні шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів у межах населених пунктів, у рекреаційних зонах, в інших місцях проживання, постійного чи тимчасового перебування людей, об'єктах навколишнього природного середовища з метою забезпечення екологічної безпеки громадян і навколишнього природного середовища. Для курортних, лікувально-оздоровчих, рекреаційних та інших окремих районів можуть встановлюватися більш суворі нормативи екологічної безпеки атмосферного повітря.

Для забезпечення екологічної безпеки, створення сприятливого середовища життєдіяльності, запобігання шкідливому впливу атмосферного повітря на здоров'я людей та навколишнє природне середовище здійснюється регулювання викидів найбільш поширених і небезпечних забруднюючих речовин, перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України і переглядається не менше одного разу на п'ять років. За поданням територіальних органів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів і спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань охорони здоров'я органи місцевого самоврядування з урахуванням особливостей екологічної ситуації регіону, населеного пункту можуть додатково встановлювати перелік забруднюючих речовин, за якими здійснюється регулювання їх викидів на відповідній території. У разі перевищення нормативів екологічної безпеки органи місцевого самоврядування на відповідній території затверджують програми оздоровлення атмосферного повітря, здійснюють заходи щодо зменшення забруднення атмосферного повітря. Ці документи мають бути використані при розробленні містобудівної документації.

З метою відвернення і зменшення забруднення атмосферного повітря транспортними та іншими пересувними засобами і установками та впливу пов'язаних з ними фізичних факторів здійснюються такі заходи:

раціональне планування та забудова населених пунктів з дотриманням нормативно визначеної відстані до транспортних шляхів;

виведення з густонаселених житлових кварталів за межі міста транспортних підприємств, вантажного транзитного автомобільного транспорту;

обмеження в'їзду автомобільного транспорту та інших транспортних засобів та установок у сельбищні, курортні, лікувально-оздоровчі, рекреаційні та природно-заповідні зони, місця масового відпочинку та туризму.

З метою відвернення, зниження і досягнення безпечних рівнів виробничих та інших шумів повинні забезпечуватися:

розміщення підприємств, транспортних магістралей, аеродромів та інших об'єктів з джерелами шуму під час планування і забудови населених пунктів відповідно до встановлених законодавством санітарно-гігієнічних вимог, будівельних норм та карт шуму;

організаційні заходи для відвернення і зниження виробничих, комунальних, побутових і транспортних шумів, включаючи запровадження раціональних схем і режимів руху транспорту та інших пересувних засобів і установок у межах населених пунктів.

З метою забезпечення оптимальних умов життєдіяльності людини в районах житлової забудови, масового відпочинку і оздоровлення населення при визначенні місць розміщення нових, реконструкції діючих підприємств та інших об'єктів, які впливають або можуть впливати на стан атмосферного повітря, встановлюються санітарно-захисні зони. Якщо внаслідок порушення встановлених меж та режиму санітарно-захисних зон виникає необхідність у відселенні жителів, виведенні з цих зон об'єктів соціального призначення або здійсненні інших заходів, підприємства, установи, організації та громадяни-суб'єкти підприємницької діяльності, місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування повинні вирішувати питання про фінансування необхідних робіт і заходів та строки їх реалізації.

У галузі охорони атмосферного повітря здійснюються державний облік та моніторинг, які також є джерелами вихідної інформації при розробленні містобудівної документації. Державний облік у галузі охорони атмосферного повітря здійснюється за єдиною системою у порядку, визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 13 грудня 2001 р. N 1655 «Про затвердження Порядку ведення державного обліку в галузі хорони атмосферного повітря». Державному обліку в галузі охорони атмосферного повітря підлягають:

об'єкти, які справляють або можуть справити шкідливий вплив на здоров'я людей та на стан атмосферного повітря;

види та обсяги забруднюючих речовин, що викидаються в атмосферне повітря;

види і ступені впливу фізичних та біологічних факторів на стан атмосферного повітря.

Моніторинг у галузі охорони атмосферного повітря проводиться в порядку, визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 09.03.1999 № 343 з метою отримання, збирання, оброблення, збереження та аналізу інформації про викиди забруднюючих речовин та рівень забруднення атмосферного повітря, оцінки та прогнозування його змін і ступеня небезпечності та розроблення науково обгрунтованих рекомендацій для прийняття рішень у галузі охорони атмосферного повітря.

Стаття 33 цього Закону встановлює відповідальність за порушення законодавства в галузі охорони атмосферного повітря: особи, винні у ненаданні передбаченої законодавством своєчасної, повної та достовірної інформації про стан атмосферного повітря, викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря, джерела забруднення, а також приховуванні або перекрученні відомостей про стан атмосферного повітря, викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря, екологічну обстановку, яка склалася внаслідок забруднення атмосферного повітря, несуть відповідальність згідно з законом. Нормою цієї статті необхідно користуватись при відмові відповідних органів влади надавати інформацію, необхідну для розроблення містобудівної документації.

Закон України «Про Основні засади (стратегію)державної екологічної політики України на період до 2020 року» характеризує стан навколишнього природного середовища України і спрямований на забезпечення екологічно збалансованого природокористування. Всесвітня Конференція ООН з питань навколишнього природного середовища і розвитку ухвалила декларацію та визнала концепцію сталого розвитку домінантною ідеологією цивілізації у XXI столітті. Сталий соціально-економічний розвиток будь-якої країни означає таке функціонування її господарського комплексу, коли одночасно задовольняються зростаючі матеріальні і духовні потреби населення, забезпечується раціональне та екологічно безпечне господарювання і високоефективне збалансоване використання природних ресурсів, створюються сприятливі умови для здоров'я людини, збереження і відтворення навколишнього природного середовища та природно-ресурсного потенціалу суспільного виробництва.

В Законі зазначається, що, на відміну від законодавства ЄС, врахування майбутнього впливу на довкілля на етапі планування політик, планів і програм розвитку не є законодавчо обов'язковим в Україні. Інтеграція екологічної політики до галузевих політик, обов'язкове врахування екологічної складової при складанні стратегій, планів і програм розвитку України, впровадження екологічного управління на підприємствах, екологізація господарської діяльності є шляхом до сучасної секторальної екологічної політики, що реалізується у країнах Західної та Центральної Європи. Однією із складових державної екологічної політики є регіональна екологічна політика. Відмінності соціально-економічного розвитку регіонів України зумовлюють нерівномірне техногенне навантаження на навколишнє природне середовище. Передбачається, що положення Основних засад (стратегії) державної екологічної політики України на період до 2020 року та розроблені на її основі національні плани дій будуть інтегровані в регіональні програми соціально-економічного розвитку та деталізовані на рівні регіональних планів дій з охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, на основі яких будуть розроблені місцеві плани дій з охорони навколишнього природного середовища, підготовлені на рівні сільських, селищних та міських рад. У результаті виконання місцевих планів дій передбачається посилити роль органів місцевого самоврядування в процесі реалізації державної екологічної політики, визначити напрями її вдосконалення з урахуванням регіональної специфіки та Керівних принципів сталого просторового розвитку Європейського континенту, прийнятих в Ганновері в 2000 р.

Метою національної екологічної політики є стабілізація і поліпшення стану навколишнього природного середовища України шляхом інтеграції екологічної політики до соціально-економічного розвитку України для гарантування екологічно безпечного природного середовища для життя і здоров'я населення, впровадження екологічно збалансованої системи природокористування та збереження природних екосистем. Основними принципами національної екологічної політики є:

- посилення ролі екологічного управління в системі державного управління України з метою досягнення рівності трьох складових розвитку (економічної, екологічної, соціальної), яка зумовлює орієнтування на пріоритети сталого розвитку;

- врахування екологічних наслідків під час прийняття управлінських рішень, при розробленні документів, які містять політичні та/або програмні засади державного, галузевого (секторального), регіонального та місцевого розвитку.

Стратегічними завданнями, спрямованими на удосконалення регіональної екологічної політики, визначені:

- розроблення та виконання середньострокових регіональних планів дій з охорони навколишнього природного середовища як основного інструменту реалізації національної екологічної політики на регіональному рівні;

- розроблення до 2015 року методології та підготовка місцевих планів дій з охорони навколишнього природного середовища;

- впровадження екологічної складової в стратегічні документи розвитку міст та регіонів, урахування вимог Ольборзької хартії під час проведення оцінки регіональних програм соціального та економічного розвитку, перегляд до 2020 року генеральних планів розвитку великих міст з метою імплементації положень зазначених міжнародних документів;

- законодавче забезпечення до 2015 року переходу від соціально-економічного планування до еколого-соціально-економічного планування розвитку регіонів і міст;

розроблення до 2020 року нормативно-правової бази щодо еколого-економічних макрорегіонів;

- проведення до 2020 року класифікації регіонів за рівнями техногенно-екологічних ризиків, створення відповідних банків геоінформаційних даних і карт;

- реалізація до 2015 року пілотного проекту щодо поєднання системи територіального планування з процедурами довгострокового прогнозування, еколого-соціально-економічного планування та проведення стратегічної екологічної оцінки на прикладі Карпатського макрорегіону;

- зменшення негативного впливу процесів урбанізації на навколишнє природне середовище, припинення руйнування навколишнього природного середовища у межах міст, підвищення показників озеленення та територій зелених насаджень загального користування, зниження до 2020 року рівня забруднення атмосферного повітря, водойм, шумового та електромагнітного забруднення.

Отже, містобудівна документація повинна орієнтуватись на виконання цих завдань.

Серед інструментів реалізації національної екологічної політики чильне місце займає:

- вдосконалення законодавства у сфері охорони навколишнього природного середовища в таких напрямках як моніторинг і оцінка якості атмосферного повітря, зокрема, щодо загальнопоширених забруднюючих речовин, зонування території України, розроблення планів поліпшення якості атмосферного повітря в зонах і агломераціях;

- гарантування права громадян на доступ і користування землями водного фонду, рекреаційного, оздоровчого, природоохоронного та історико-культурного призначення;

- розроблення комплексних регіональних і місцевих програм, спрямованих на вирішення таких актуальних екологічних проблем як оптимізація планування забудови і розвитку зелених зон, підвищення якості атмосферного повітря і зниження рівня шуму шляхом оптимізації транспортних потоків.

Законом передбачено проведення моніторингу реалізації Стратегії за системою цільових показників, одним з яких є кількість прийнятих генеральних планів розвитку великих міст, в які, відповідно до вимог Ольборзької хартії, включені природоохоронні заходи.

Таким чином, цей Закон підтверджує провідну роль містобудівної документації у вирішенні головних завдань державного управління.

Закон України «Про природно-заповідний фонд» дає визначення природно-заповідного фонду як ділянок суші і водного простору, природні комплекси та об'єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища. В Законі наведена класифікація об’єктів природно-заповідного фонду залежно від їх походження, інших особливостей, мети і необхідного режиму охорони, а також передбачено, що законодавством Автономної Республіки Крим може бути встановлено додаткові категорії територій та об'єктів природно-заповідного фонду. Рішення про створення природних заповідників, національних природних парків, а також щодо інших територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення приймаються Президентом України. Рішення про створення біосферних заповідників приймається з додержанням вимог міжнародних договорів та міжнародних програм, учасником яких є Україна. Рішення про організацію чи оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та встановлення охоронних зон територій та об'єктів природно-заповідного фонду приймається Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами. Межі територій та об'єктів природно-заповідного фонду визначаються відповідно до проектів створення територій та об'єктів природно-заповідного фонду, які розробляються спеціалізованими науковими та проектними установами. Ця інформація має бути використана при розробленні містобудівної документації.

Закон встановлює режим територій та об'єктів природно-заповідного фонду як сукупності науково-обгрунтованих екологічних вимог, норм і правил, які визначають правовий статус, призначення цих територій та об'єктів, характер допустимої діяльності в них, порядок охорони, використання і відтворення їх природних комплексів з урахуванням їх класифікації та цільового призначення.

Для забезпечення необхідного режиму охорони природних комплексів та об'єктів природних заповідників, запобігання негативному впливу господарської діяльності на прилеглих до них територіях Закон передбачає встановлення охоронних зон, розміри яких визначаються відповідно до їх цільового призначення на основі спеціальних обстежень ландшафтів та господарської діяльності на прилеглих територіях. В охоронних зонах не допускається будівництво промислових та інших об'єктів, мисливство, розвиток господарської діяльності, яка може призвести до негативного впливу на території та об'єкти природно-заповідного фонду. Оцінка такого впливу здійснюється на основі екологічної експертизи, що проводиться в порядку, встановленому законодавством України. Положення, що визначають режим кожної з охоронних зон територій та об'єктів природно-заповідного фонду, затверджуються державними органами, які приймають рішення про їх виділення. Ст.40 Закону передбачає, що «охоронні зони територій та об'єктів природно-заповідного фонду враховуються під час розробки проектно-планувальної та проектної документації».

Закон України «Про охорону культурної спадщини» регулює правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об'єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь. В Законі наведена класифікація об'єктів культурної спадщини за типами та за видами.

Об'єкти культурної спадщини незалежно від форм власності відповідно до їхньої археологічної, естетичної, етнологічної, історичної, мистецької, наукової чи художньої цінності підлягають реєстрації шляхом занесення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України за категоріями національного та місцевого значення пам'ятки. Порядок визначення категорій пам'яток встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 р. N 1760 «Про затвердження Порядку визначення категорій пам'яток для занесення об'єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам'яток України». Занесення об'єкта культурної спадщини до Реєстру та внесення змін до нього (вилучення з Реєстру, зміна категорії пам'ятки) провадяться відповідно до категорії пам'ятки:

пам'ятки національного значення - постановою Кабінету Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини протягом одного року з дня одержання подання;

пам'ятки місцевого значення - рішенням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини за поданням відповідних органів охорони культурної спадщини або за поданням Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, інших громадських організацій, до статутних завдань яких належать питання охорони культурної спадщини, протягом одного місяця з дня одержання подання.

Із занесенням до Реєстру на об'єкт культурної спадщини, на всі його складові елементи, що становлять предмет його охорони, поширюється правовий статус пам'ятки. Інформування про об'єкти культурної спадщини, занесені до Реєстру, провадиться, зокрема, шляхом публікації Реєстру та внесених до нього змін центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини у спеціалізованому періодичному виданні. Цей документ також є джерелом вихідної інформації при розробленні містобудівної документації.

Об'єкт культурної спадщини до вирішення питання про його реєстрацію як пам'ятки вноситься до Переліку об'єктів культурної спадщини і набуває правового статусу щойно виявленого об'єкта культурної спадщини, про що відповідний орган охорони культурної спадщини в письмовій формі повідомляє власника цього об'єкта або уповноважений ним орган (особу). Переліки об'єктів культурної спадщини затверджуються рішеннями відповідних органів охорони культурної спадщини.

Режими використання пам'яток встановлює: центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини - щодо пам'яток національного значення; орган охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій - щодо пам'яток місцевого значення.

З метою захисту традиційного характеру середовища окремих пам'яток, їх комплексів (ансамблів), історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій навколо них мають встановлюватися зони охорони пам'яток: охоронні зони, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару.

Межі та режими використання зон охорони пам'яток визначаються відповідною науково-проектною документацією, затверджуються відповідним органом охорони культурної спадщини і обов’язково мають бути використані при розробленні містобудівної документації.

З метою захисту традиційного характеру середовища населених місць вони заносяться до Списку історичних населених місць України. Список історичних населених місць України за поданням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини затверджується Кабінетом Міністрів України (постанова Кабінету Міністрів України від 26.06.2001 № 878). Межі та режими використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на територіях історичних ареалів населених місць визначаються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (постанова Кабінету Міністрів України від 13.03.2002 № 318), відповідною науково-проектною документацією, яка затверджується центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини або уповноваженими ним органами охорони культурної спадщини.

Землі, на яких розташовані пам'ятки, історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, належать до земель історико-культурного призначення, включаються до державних земельних кадастрів, планів землекористування, проектів землеустрою, іншої проектно-планувальної та містобудівної документації.

Закон України «Про охорону археологічної спадщини» регулює відносини, пов'язані з охороною археологічної спадщини України, яка є невід'ємною частиною культурної спадщини людства, вразливого і невідновлюваного джерела знань про історичне минуле. В Законі наведене визначення видів об'єктів археологічної спадщини (археологічних об'єктів культурної спадщини). Також в Законі передбачено, що для забезпечення охорони об'єктів археологічної спадщини:

- Кабінет Міністрів України вносить об'єкти археологічної спадщини національного значення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України; - центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини веде державний облік об'єктів археологічної спадщини; оголошує топографічно визначені території чи водні об'єкти, в яких містяться об'єкти культурної спадщини або можлива їх наявність, охоронюваними археологічними територіями; визначає межі територій археологічних пам'яток національного значення (із затверджуенням зон їх охорони), охоронюваних археологічних територій, історичних ареалів населених місць, встановлює режими їх використання; погоджує програми та проекти містобудівних, архітектурних і ландшафтних перетворень, меліоративних, шляхових, земляних робіт на пам'ятках національного значення та в зонах їх охорони, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць з урахуванням експертного висновку за результатами наукової археологічної експертизи зазначених проектів;

- орган охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій та органів охорони культурної спадщини місцевих рад визначає межі територій археологічних пам'яток місцевого значення, затверджує зон їх охорони; погоджує програми та проекти містобудівних, архітектурних і ландшафтних перетворень, меліоративних, шляхових, земляних робіт, виконання яких може позначитися на стані пам'яток місцевого значення, їх територій і зон охорони, з урахуванням експертного висновку за результатами наукової археологічної експертизи зазначених проектів.

Археологічні пам'ятки і предмети підлягають державному обліку незалежно від підпорядкування і форми власності. Державний облік археологічної спадщини здійснюється центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини і включає її виявлення, фіксацію, визначення наукової та культурної цінності, картографування і паспортизацію, складання списку і зводу археологічних пам'яток, облік та інвентаризацію археологічних колекцій незалежно від відомчої належності і форми власності. Порядок ведення державного обліку археологічної спадщини визначає Кабінет Міністрів України.

Всі вищенаведені матеріали мають бути використані при розробленні містобудівної документації.

Розділ «Інженерно-технічні заходи цивільного захисту (цивільної оборони» виконується з врахуванням вимог законів «Про правові засади цивільного захисту», «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру», «Про пожежну безпеку».

Закон України «Про правові засади цивільного захисту» визначає правові та організаційні засади у сфері цивільного захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного, природного та військового характеру, повноваження органів виконавчої влади та інших органів управління, порядок створення і застосування сил, їх комплектування, проходження служби, а також гарантії соціального і правового захисту особового складу органів та підрозділів цивільного захисту. Цивільний захист - це система організаційних, інженерно-технічних, санітарно-гігієнічних, протиепідемічних та інших заходів, які здійснюються центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підпорядкованими їм силами і засобами, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності, добровільними рятувальними формуваннями, що забезпечують виконання цих заходів з метою запобігання та ліквідації надзвичайних ситуацій, які загрожують життю та здоров'ю людей, завдають матеріальних збитків у мирний час і в особливий період.

Для забезпечення укриття населення в містах, селах, селищах необхідно створювати фонд захисних споруд шляхом комплексного освоєння підземного простору населених пунктів для взаємопогодженого розміщення в ньому споруд і приміщень соціально-побутового, виробничого і господарського призначення з урахуванням необхідності пристосування і використання частини приміщень для укриття населення в разі виникнення надзвичайних ситуацій; будівництва окремих сховищ і протирадіаційних укриттів. Фонд захисних споруд у мирний час використовується для господарських, культурних і побутових потреб у порядку, який визначається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань цивільного захисту. В умовах недостатнього забезпечення захисними спорудами в населених пунктах, де розташовані об'єкти підвищеної небезпеки, а також в особливий період основним способом захисту населення є його евакуація і розміщення у зонах, безпечних для проживання. Евакуації підлягає населення, яке проживає в населених пунктах, що знаходяться у зонах можливого катастрофічного затоплення, небезпечного радіоактивного забруднення, хімічного ураження, у районах виникнення стихійного лиха, аварій і катастроф, якщо виникає безпосередня загроза життю та здоров'ю людей. Ці питання й вирішуються у відповідному розділі містобудівної документації.

З метою створення умов безпечного проживання населення на території з підвищеним техногенним навантаженням та ризиком виникнення надзвичайних ситуацій необхідно здійснювати заходи інженерного захисту території, які включають:

урахування під час розроблення генеральних планів забудови населених пунктів і ведення містобудування в умовах підвищеного ризику можливості виникнення надзвичайних ситуацій на окремих територіях та в регіонах;

здійснення контролю за раціональним розміщенням потенційно небезпечних об'єктів з урахуванням можливих наслідків надзвичайних ситуацій для безпеки населення і довкілля в разі виникнення таких ситуацій;

будівництво споруд, будинків, інженерних мереж та транспортних комунікацій із заданими рівнями безпеки і надійності;

розроблення і запровадження заходів щодо безаварійного функціонування потенційно небезпечних об'єктів;

створення комплексних схем захисту населених пунктів та об'єктів від небезпечних природних процесів шляхом організації будівництва протизсувних, протиповіневих, протиселевих, протилавинних, протиерозійних та інших інженерних споруд спеціального призначення.

Ці заходи мають бути відображені в містобудівній документації.

Закон України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру» визначає організаційні та правові основи захисту громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які перебувають на території України, захисту об'єктів виробничого і соціального призначення, довкілля від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. Надзвичайна ситуація техногенного та природного характеру - порушення нормальних умов життя і діяльності людей на окремій території чи об'єкті на ній або на водному об'єкті, спричинене аварією, катастрофою, стихійним лихом або іншою небезпечною подією, в тому числі епідемією, епізоотією, епіфітотією, пожежею, яке призвело (може призвести) до неможливості проживання населення на території чи об'єкті, ведення там господарської діяльності, загибелі людей та/або значних матеріальних втрат. У сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру евакуація населення планується на випадок:

аварії на атомній електростанції з можливим забрудненням території;

усіх видів аварій з викидом сильнодіючих отруйних речовин;

загрози катастрофічного затоплення місцевості;

лісових і торф'яних пожеж, землетрусів, зсувів, інших геофізичних і гідрометеорологічних явищ з тяжкими наслідками, що загрожують населеним пунктам.

Загальна евакуація проводиться за рішенням Кабінету Міністрів України для всіх категорій населення і планується на випадок:

можливого небезпечного радіоактивного забруднення територій навколо атомних електростанцій (якщо виникає безпосередня загроза життю та здоров'ю людей, які проживають в зоні ураження);

виникнення загрози катастрофічного затоплення місцевості з чотиригодинним добіганням проривної хвилі.

Часткова евакуація проводиться за рішенням Кабінету Міністрів України у разі загрози або виникнення надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру.

Під час проектування і експлуатації споруд та інших об'єктів господарювання, наслідки діяльності яких можуть шкідливо вплинути на безпеку населення та довкілля, обов'язково розробляються і здійснюються заходи інженерного захисту з метою запобігання виникненню надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру. На додаток до заходів, передбачених в Законі «Про правові засади цивільного захисту», цей Закон вимагає розроблення і здійснення регіональних та місцевих планів запобігання і ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, а також реалізацію заходів санітарної охорони території. Ці документи мають лягти в основу рішень відповідного розділу містобудівної документації.

Закон України «Про пожежну безпеку» визначає загальні правові, економічні та соціальні основи забезпечення пожежної безпеки на території України, яке є невід'ємною частиною державної діяльності щодо охорони життя та здоров'я людей, національного багатства і навколишнього природного середовища, а також регулює відносини державних органів, юридичних і фізичних осіб у цій галузі незалежно від виду їх діяльності та форм власності. В Законі зазначено, що забезпечення пожежної безпеки при проектуванні та забудові населених пунктів, будівництві, розширенні, реконструкції та технічному переоснащенні підприємств, будівель і споруд покладається на органи архітектури, замовників, забудовників, проектні та будівельні організації.